Пауло Коельо - Хіппі

роки.

— Нам треба тільки, щоб ви дали відповідь якнайшвидше. Ідеально було б завтра. Будь ласка, зателефонуйте завтра о четвертій вечора за цим номером.

Пауло взяв простягнуту йому картку з надрукованим номером, можливо, тому, що вони саме розподіляли багато товару, а можливо, остерігалися графологічного аналізу.

— Прошу мене пробачити, але маю далі працювати. Дуже вдячний, що ви зайшли до мого скромного кабінету. Я роблю лише так, щоб люди були щасливі.

І, сказавши це, чоловік підвівся, відчинив двері, і Пауло знову вийшов у кімнату з людьми, притуленими до стін чи простягненими на брудних матрацах на підлозі. Пройшов упевнено повз охоронця, що цього разу посміхнувся йому як співучаснику.

І вийшов на дрібний дощ, благаючи, щоб Бог допоміг йому, просвітив, не покинув у цю мить.

Пауло був у незнайомому районі, не знав, як дістатися центру, не мав плану міста, нічого не мав. Звичайно, у безвиході завжди можна скористатися таксі, та він хотів пройтися під тою мжичкою, яка скоро перетворилася на справжній дощ, але все одно, здавалося, не могла змити нічого — ані довкола, ані в голові з постійними думками про п’ять тисяч доларів.

Він питав людей, як пройти до площі Дам, та вони минали його — ще один божевільний хіпі, що приїхав сюди й не знає, як знайти своїх. Нарешті одна співчутлива душа, продавець у газетному кіоску, зайнятий упорядкуванням ранкових газет, продав йому план міста й показав на ньому, як пройти.

Він прийшов до нічліжки, нічний портьє засвітив спеціальну лампу, щоб побачити щоденний штемпель, який ставили гостям перед виходом таким собі невидимим чорнилом. Ні, у нього був штемпель попереднього дня, він прожив 24 години, що здавалися нескінченними. Він був змушений заплатити ще за один день: «Тільки, будь ласка, не штемпелюйте зараз, я піду в душ, маю помитися, бо ж брудний в усіх смислах».

Портьє погодився й попросив підійти не пізніше, як за півгодини, тому що закінчувалася його зміна. Пауло зайшов до спільної душової, де голосно балакали люди; тоді повернувся до своєї кімнати, узяв папірець із телефоном, що весь час тримав у руці дорогою додому, знов повернувся до душової вже роздягненим і з папірцем у руці. І перша річ, яку зробив, — це розірвав його на шматочки, намочив, щоб ніхто не зміг більше стулити все докупи, і кинув на підлогу. Хтось обурився: це не місце, аби щось викидати, — он, будь ласка, кошик на сміття під одним із умивальників. Дехто спинився, дивлячись на неотесу, що не знає, як акуратно поводитись у загальних місцях, та він навіть не глянув у їхній бік і не пояснив нічого, але зробив, що сказано, хоч уже багато часу так не чинив.

І, зробивши це, знов вийшов на дощ і відчув: так, тепер він вільний. Звичайно, він завжди міг повернутися до того місця, звідки прийшов, узяти іншу картку, та знав, що з ним більше не говоритимуть: він мав свій шанс і не скористався ним.

Чим залишався страшенно задоволений.

Він упав на ліжко, упевнений, що демони забралися геть. Ті сподівалися, що він погодиться і стане ще одним підданим їхнього царства. Йому здавалися смішними такі думки — зрештою, наркотики вже були достатньо демонізовані, — та в цьому випадку люди мали рацію. Але ж смішно: після того як він завжди захищав наркотики як спосіб розширення свідомості, тепер же сподівався, що голландська поліція перестане терпіти будь-які «будинки висхідного сонця», усіх пов’яже й пошле десь подалі від людей, які хочуть лише миру та любові для світу.

Він почав бесіду з Богом чи ангелом, бо не міг заснути. Підійшов до шафи, куди поклав свої речі, відчинив, дістав зошит, де зазвичай записував деякі думки й випадки. Але не збирався занотувати все, що розказав Тед, — і навряд чи напише про це в майбутньому. Він лише записав слова, які, здавалося йому, були продиктовані Богом:

Немає різниці між морем і хвилями.

Коли наростає хвиля, вона зроблена з води.

Й коли вдаряється об пісок, зроблена з тої ж води.

Скажи мені, Господи: чому обидві речі однакові?

Де загадка й де межа?

Господь каже: усі речі й люди однакові; це є

загадка й це межа.

оли Карла прийшла, бразилець уже був там — великі темні кола під очима, ніби всю ніч не склепив повік, або... Вона воліла не думати про другу можливість, яка б означала, що цій людині не можна довіряти більше ніколи, а вона вже звикла до його присутності й до його запаху.

— То що, ходімо подивитися на один із символів Голландії — вітряк?

Він знехотя піднявся й пішов із нею. Вони сіли в автобус і почали віддалятися від Амстердама. Карла сказала йому, що треба купити квиток — усередині був касовий апарат, — та він зігнорував застереження; Пауло погано спав, відчував утому від усього, потребував відновлення. Мало-помалу сили почали повертатися.

Пейзаж був той самий: безмежні рівнини, перерізані дамбами й підйомними мостами, де пропливали навантажені баржі. Він ніде не бачив вітряків, та був день, сонце знову сяяло, аж Карла зазначила, що це рідкість — у Голландії завжди дощить.

— Я написав учора дещо, — сказав Пауло, діставши із сумки зошит і прочитавши вголос. Вона не сказала, сподобалося їй чи ні.

— А де море?

— Море було тут. Існує старе прислів’я: «Бог створив світ, а голландці — Голландію». Тепер воно далеко — ми не зможемо побачити вітряк і море за один день.

— Ні, я не хочу бачити море. Навіть вітряк — річ, яка, гадаю, має захоплювати туристів. Та я не належу до такого типу, як ти, певно, знаєш.

— І чому ти зразу не сказав? Я вже сита по зав’язку від цього маршруту, показуючи моїм іноземним друзям річ, яку навіть не використовують за призначенням. Могли б лишитися в місті.

...І піти туди, де продають квитки на автобус, подумав він. Але змовчав: усе потрібно робити вчасно.

— Я раніше цього не сказав, тому що...

...І без жодної підготовки його історія вдалася.

Карла тільки слухала, з полегшенням і занепокоєнням водночас. Чи не надто перебільшена його реакція? Пауло, що з ейфорії впадає в депресію й навпаки?

Коли він закінчив усю розповідь, почувся краще. Дівчина вислухала його мовчки й не даючи оцінки. Не вважала, судячи з усього, що він викинув п’ять тисяч доларів