Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

секретарку Мілу і думав, або він поганий скрипаль, який так і не навчився грати на скрипці Страдіварі, або поганий жокей, що ніяк не обжене на перегонах навіть ліниву кобилу, сидячи верхи на молодій, гарній, але зовсім безперспективній конячці.

Вітольд розумів, що в житті таких високих чиновників, до яких тепер належав і він, настає момент, коли доводиться тверезо розмірковувати над смислом свого життя, і тоді його вже не цікавить не тільки первісна свіжість непідробної вроди дівчини, а навіть її мрії про ідеальне сімейне щастя. Він тепер не замислювався над цим. Його життєвий інтерес був звернений лише до одного — що скажуть інші у випадку, коли він залишить дружину-професора і візьме в дружини власну секретарку? До того ж ту, над якою чи не всі, включаючи і його й технічку секретаріату Віру, насміхаються і ліплять Мілі Бездух рекламні прізвища, яких не відмиєш ніяким розчинним засобом.

Можливо, він ще підкорився б загальноприйнятій, усталеній у суспільстві моралі, маючи вагому фінансову незалежність і не боячись втрати кар’єри, але секретарка Міла не відповідала його внутрішньому стану душі. Так, жінка в житті має бути скромною, але в ліжку вона повинна, розмірковував він, хоч трохи нагадувати професійну повію, якій весь час здається, що це її останній клієнт і його хоча б в ім’я свого авторитету і реклами варто обслужити так, щоб йому це сподобалося і він прийшов ще.

X

Роксана вийшла з душової наче зі сторінок «Плейбоя». В прозоро-світлому пеньюарі «Хамелеон», що переливався кольорами веселки залежно від відтінку підлоги, стін, дзеркал і рожевого балдахіну над ліжком, з якого вільно міг злетіти двомісний літак, вона наблизилась до нього. Вітольд спостерігав за нею і думав: «Вродлива ж достобіса. І як вона тільки на мою голову звалилася? Я й незчувся, коли і як це трапилося. Тепер прощай Міло Бездух як коханка і живи й працюй як секретарка Мироновича».

Вона, підтримуючи обома руками свої оголені круглі груди середньої величини і посміхаючись, підняла над Вітольдом прозорий балдахін, який автоматично, як двері в гаражі, плавно поповз угору над ліжком, що вони його прозвали жартома «аеродромом».

— Іду на посадку, — повідомила вона і пішла навколо ліжка на друге коло.

«Сучка. Справжня сучка, — обзивав її про себе Вітольд, не спускаючи з її гарного пружного ставного і такого витонченого тіла погляду своїх сірих очей. — Як ти ввірвалася в моє...» — він хотів додати «тихе життя», а тоді згадав Альбіну, яка по-професорськи постійно його, провінціала, відшліфовувала, вчила як школяра-неука світським манерам і одягу від «кутюр», замовк і в душі.

Альбіна дивилася на подружнє життя тільки зі своєї точки зору і, може, саме цей сімейний тоталітаризм давав їй підстави перетворювати шлюб у справжнє пекло. Він постійно перегрівався в ньому і вірив, що колись від того розпікання лусне його триклятий ошийник і він вирветься на волю.

От нарешті і перекусив Альбінин ланцюг, але, здається, потрапив на інший, — сказав він сам собі. — Тепер поглянь на цю телезірку, на її світські манери і... фокуси. Ти хотів мати телебачення у себе дома? Маєш.

— Йдемо на третє коло, — повідомила грайливо Роксана. — Як там наш маленький Вітольдик? — вона нахилилася над Мироновичем, легенько торкнулася, самим тільки нігтиком, тим самим, що його після паризько-манікюрної операції наклали їй на пальчик, і пестливо, склавши знову за звичкою товстенькі губи трубочкою, промуркотіла: — Мій ще малесенький. Ти тепер не боїшся ні яскравої помади, ні французьких парфумів. Ти вільний, як голий від безгрошів’я рухівець. Та тобі й гроші не потрібні. Тобі потрібна ласка, пестощі, моя безсловесна любов у хвилини найбільшої радості нашої зустрічі з тобою...

— Досить уже, — з нетерпінням промовив Вітольд.

— Блокбастер «Любов до гроба» тільки починається. Чи не так, мій маленький? — Вона непомітно для Вітольда увімкнула приховані відеокамери і, звертаючись до маленького, промуркотіла: — Правильно, мій миленький. Ми зараз з тобою влаштуємо таке порнокіно, що Альбіна Ерастівна як побачить, то кінчатиме з нами заочно. На кожному вечірньому і денному відділенні. Де вона там читає лекції з естетики і естетичного виховання...

— Не чіпай Альбіну. Ти вже свого домоглася. Що ти від неї ще хочеш?

— А ми її досі кохаємо?

— Ми прожили з нею майже десять років.

— У в’язниці це рік за два, — Роксана упала прямо на його груди. — Рік за два, любий, — муркотіла вона йому на вухо.

— Я поважаю цю жінку.

— Але ти її ще й досі, відчуваю, кохаєш. За що — відкрий молодій дружині секрету. Я в тому її наслідуватиму і, може, стану її найкращою ученицею. Ми вже не йдемо на четверте, передостаннє, коло. Ми вже лежимо, любий, і піднімаємо в бій передову лінію. Сміливіше, мій маленький, — вона не вгамовувалася. — Ми уже ростемо. Не по днях, а по хвилинах. Як у найкращій казці нашого життя. Зараз ти потрапиш у свою казкову мрію. Жаль, що ти, мій непокірний, такий мовчазний. Не можеш мені сказати ані слова, ані компліменту, ані того, як тобі подобається і як я йду на свій ризик без порад і консультацій кращих педагогів і юристів республіки. Без їхніх побажань і настанов, мій ще малесенький. А це ж так важко — втрачати розум і енергію, думаючи, а як ти саме хочеш. Живеш наосліп. Як триденне кошенятко...

«Ти ніколи не навчишся того, що вміла Альбіна», — дивився на неї тверезими очима Миронович.

— Нарешті ми стали дорослими і виросли, — пестливо-урочисто повідомила вона. — Йдемо на посадку. Тримайся, мій маленький. Вітольде, прив’яжи ремені безпеки і — ноу смокінг...

Сьогодні він міг дозволити порозважатися з нею і серед білого дня. Папа відлетів до Криму в короткочасну, як завжди, відпустку і на чергову випивку з друзями, яка в пресі називалася — безкраваточною зустріччю. Численні заступники Мироновича з різних суспільно-громадсько-політичних галузей, очевидно, у його відсутність також не дуже перенапружувалися, скидаючи найбільшу вагу на плечі начальників управлінь, а ті, в свою чергу, — на інструкторів, виконавців, які, не піднімаючи голови, наживали собі далекозорість, геморой і далеко не офіцерську виправку на старість.

Дні для Вітольда, як і для Папи, і його найближчого оточення — олігархів