Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

і нових українців — наближалися тривожні. Те, що було досягнуто, нароблено, накопичено і безцеремонно накрадено за останні чотири роки, могло в якийсь історичний момент перетворитися в попіл небуття і розвіятися. Нові претенденти на посаду Папи у своїх передвиборних програмах погрожували таким, як Вітольд Миронович, допомогти поміняти їхні імпортні вілли й котеджі на полуденних берегах Франції, Португалії, Флориди, Багамських островах і, безперечно, в Україні у колишніх плавнях Дніпра, на звичайні вітчизняні тюрми і зони ще сталінського зразка. Потрібно було щось робити. І Миронович це відчував, як вовк, як вожак зграї, та й інтуїція його ніколи, на відміну від жінок, не зраджувала. Вона постійно йому нашіптувала і підказувала: «Щось роби! Бо краху не минути».

Фугою Баха настирливо заграв стільниковий телефон. Вітольд не хотів навіть брати у руки апарат — це маленьке диво XX століття — і дивитися, яким іменем світиться його екран. Виснаженому і задоволеному, хотілося трохи спати і... добряче попоїсти. Але зморені ноги лежали поверх шовкових покривал і їхній піт делікатно, впівоберта розганяв вентилятор, водночас зі свіжістю дарував пахощі прерій і тихої музики моря. Вітольд засинав.

Мобілка, як щось живе і непокірне, знову застрибала на тумбочці і не давала йому можливості закрити повіки, що наливалися найважчим металом з таблиці Менделєєва. Вітольд простягнув руку, глянув на дисплей. Телефонував Шор. Він не міг не відгукнутися на дзвінок Еда. Адже той не так часто його турбував. Тільки в рідкісних і вкрай необхідних випадках. Як було домовлено.

«Щось важливе трапилося. Цей пронирливий Шор, який володів усіма інформаціями світу, знову-таки щось пронюхав. Не міг не про нюхати. В іншому б випадку не піднімав би його з ліжка».

— Ти розважався з новою пасією? — зареготав прямо у вухо Шор.

— Я спав. А ти мене розбудив, — незадоволено відповів Миронович.

— Не бреши хоч мені. Твоя телезірка щойно виповзла з гаража на голубій мрії — дамському «мерсі» і повідомила мені, що вона поспішає. У неї — аудієнція. До речі, вона мала щасливий, усміхнений вигляд і шепнула мені на вухо, що ніколи не думала, що так легко може знайти собі нового чоловіка.

— Так і сказала? — Вітольд аж зіскочив з «домашнього аеродрому».

— Ну, не зовсім так. Додала — такого гарного, такого поважного і такого високого... В смислі — не за зростом.

— Ти мені телефонуєш, щоб тільки це сказати?

— Я тобі телефоную, щоб сказати, Тольде, є важливіші справи, ніж спання з черговою красунею. Справи юридичні, на яких неоново-рекламним роликом висвітлюються цифри у двадцять відсотків із суми у сто вісімдесят мільйонів, а ти цю справу можеш проспати...

— Яка, яка сума? — Миронович сперся на лікоть.

— Сто вісімдесят мільйонів.

— І ти із-за такої суми мене будиш серед білого дня? Після такої небаченої втоми. Я вже як вичавлений лимон. Ти хоч розумієш це? З мене щойно ледь не зробили м’ясний фреш.

— Ти хотів сказати — фарш.

— Я хотів сказати — фреш, Еде. Чи не ти мене вчив імпортним назвам в українських ресторанних меню?

— Пардон, Тольде... Зараз йдеться не про які-небудь два твоїх мільйони...

— Ти натякаєш на пресу? На мою податкову декларацію? Я чесно заплатив два мільйони...

— Гривень, — нагадав Ед. — А я тобі, за твоєю допомогою, обіцяю тридцять шість мільйонів долярів, як гуцули кажуть.

— Мені? — перепитав Миронович. — Мені не почулося?

— Нам, Тольде... Ти що, ще досі спиш? Ти мене не розумієш? Це не ми винні, а нам будуть винні, якщо операція «Шор і Миронович» вигорить!.. Виповзай.

— Виповзаю, — Миронович уже натягував на себе штани. — А може, ти зайдеш, поп’ємо кави і все спокійно обміркуємо?

— Ні, Тольде. У тебе там не тільки відеокамери, а й, мабуть, апаратура імені майора Мельниченка. Ні і ні, Тольде. Вивалюйся з ліжка і — прямо сюди. Я — в тебе під ворітьми...

Миронович нашвидкуруч все-таки випив гарячої кави-кавусіньки, як завжди муркотіла йому Роксана. Цього разу без традиційних і улюблених Мироновичем вершків — для бадьорості духу. Він заочно подвійно подякував Роксані — за насолоду і за догадливість, і побіг сходами униз.

Біля чорних ажурних воріт з майстерні «Художня ковка», не поспішаючи, прогулювався довготелесий Ед. Він спочатку заліз у кабіну свого нового «Лексуса», завів і двічі об’їхав навколо Мироновича. Вітольд відчув, що в Шора щось-таки добряче вигоряє, якщо в нього такий піднесено-святковий настрій. Затримка за дрібницею — необхідне втручання держсекретаря в цю справу. Можливо, один лише дзвіночок генеральному прокурору. Можливо, комусь з міністрів або фіскальних органів. За цим питань не буде. Чого не зробиш заради тридцяти шести свіжих лимонів. Він юридично-фіскальні війни вів не з одним партнером, а одразу з кількома, як гросмейстер у грі в шахи — один проти кількох, і вигравав. Обеззброєні, якщо не сказати оголені до трусиків адвокати супротивника тільки за голови хапалися і вдавалися після цього не до кримінальних чи цивільних кодексів, а до моралі й совісті, запитували — чи вона колись ночувала, хоча б випадково, у компанії «Шор і Миронович»?

Спочатку з кабіни темно-зеленого «Лексуса» витяглася у трьох місцях побита лисинами маленька Шорова голова, тоді — та сама довга шия, яка посилала ту голову у постійну розвідку за актуальною інформацією, а вже потім — і сам Шор.

— Я тебе вітаю з новим «Лексусом»! — нахилив трохи набік голову Миронович, ніби вивчаючи протектори чи молдінги авто. — Ти, бачу, їх міняєш, як моя Роксана французькі наклейки на нігтиках.

— Твоя Роксана? — ще довше витягнув з кабіни голову Шор.

— Уяви собі!

— З якого це дня?

— З сьогоднішнього.

— Гаразд. Мене зараз цікавить інша проблема, — Шор прямо з кабіни потис руку Мироновичу. — Привіт!

— Що за тривога? Що за поспішність? Що за мільйони? — замість відповіді на «привіт» запитав Миронович.

— У Папи день народження!!! — доповів Шор.

— Це ж через місяць?! — випустив Вітольд Шорову руку, яка уже спітніла і ставала бридкою.

— Так, але нам ще треба злітати за «Принцесою» в Італію, в Мілан.

— У Мілан? Хіба що на Шевченка