Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="v">Чадра чадрі шеп­че…

І не вітер по дібро­вах

Чинарі гой­дає:

До чал­ми чал­му роз­мо­ва

Тиха на­хи­ляє.

«Мабуть, вже кон­чи­на світу,

Що сул­тан ве­ли­кий

Догоджає без завіту

Норовам ру­син­ки.

Повеліла - і знак смерті,

Жизні, ба й по­ту­ги

У ру­ках бли­щить у неї,

Турку для на­ру­ги.

На коліна (о про­ро­ку!)

Став пе­ред блідою,

І наз­вав (о стид Вос­то­ку!)

Дівою свя­тою.

І своє наслідне бер­ло

(О си­ни й уну­ки!),

Мов жіно­че ве­ре­те­но,

їй по­дав у ру­ки».

ДУМА ДРУГА

Віє вітер, повіває,

Синє море грає;

Золотом його з заходу

Сонце заливає.

Та ні золота на морі,

Ні на небі сонця

Не вбачає бідний бранець

Із свого віконця.

Угорі над головою,

Мов каганчик, сяє,

Мутним світом кострубаті

Мури обливає.

Бо не дармо Чорною та башта зветься

Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.

О, яке ж воно й життє у домовині!

Серце ниє у неволі на чужині;

Думка вороном літає по Вкраїні,

Кряче-плаче, покланяється родині,

Та нема рятунку при лихій годині.

Сорок їх сидить у башті без одного,

Що коня в степу сідлали вороного,

Не питаючись, не боячись нікого, -

Тих, що бурею на море налітали,

На лиман, мов стадо лебедів, спадали,

Кого стріли, жакували-пліндрували,

Супротивного у полі трупом клали,

В Чорне море каменем німим метали.

Не одну галеру на пожар пускали,

Попелами берег не один вкривали,

На невольницькі базари налітали,

Козаків-братів з неволі визволяли,

По Вкраїні рідній славою сіяли,

Мов квітки в городі, пишно процвітали.

***

І понуро мовчать молодці низові чуприндири…

Без одного сидить їх у башті десятків чотири…

Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі,

І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.

ДУМА ТРЕТЯ

У віконечко їм милосердна рука подавала

Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала.

А про борщ в'язники, вже який в нім і смак, забували,

Сировцем да потапцями душу гіркую питали.

Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки;

Дознають на прикові короткім страшенної муки.

На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,

Полягавши, сльозами один одного обливають,

Україну простору та вольну, свій рай, споминають:

«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,

Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.

Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!

Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.

Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,

А діди у твоїх покаянних печерах молились,

А батьки на тобі за козацькії вольності бились.

Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!

Честе наша й поваго, велика козацькая славо!

Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,

Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,

Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш.

І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,

Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!

І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,

Пристановище певне старої козацької водії

Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,

Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:

Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм.

А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!

Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,

Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,

Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!

Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,

Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».

***

Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,

Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;

«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!

Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?

Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,

Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?

Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,

І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.

Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти

І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,

І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,

В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.

Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,

І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,

І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,

І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.

Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,

Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.

Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки

Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.

Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,

Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.

А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,

А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.

О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,

Чи не тим, що в кабак охотніш, ніж до церкви, ходили?

Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,

А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?

Чи не тим, що неділі святої в походах не штили

І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?

Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,

Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали

І святого хреста на себе мимоходом не клали?

Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли

Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали,

Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали

І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?

Або й тим,