Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="v">«Слухайте ж: при нім ні сло­ва!

Щоб і кри­лом, і вітром не тор­ка­ла

Сієї речі пе­ред ним роз­мо­ва:

Попівський-бо язик всім злам зем­ним ос­но­ва»,-

ІХ

«Заїро! Не клеп­ли на Бо­га прав­ди! -

Марусина про се оз­ва­лась ма­ти. -

Стидись та­ке ка­за­ти, щоб нам зра­ди

Найперш усього у по­па шу­ка­ти». -

«О, не гнівись на мне, паньма­ту­сю!

Я не своє про­мо­ви­ла вам сло­во:

Мій муж звелів ос­те­рег­ти Ма­ру­сю,

Царицю на­шу від по­па ли­хо­го:

Бо він, - ре­че, - про­дасть і Гос­по­да са­мо­го.

Х

Попи, - ре­че, - зап­ро­да­ли Про­ро­ка,

Того, що возсіяв із На­за­ре­та

Ще пер­ше, ніж яс­ну звізду Вос­то­ка

Аллах явив на­ро­ду Ма­го­ме­та.

І навіть ко­за­ки не довіря­ють

Ні язи­ку попівсько­му, ні оку:

Ніколи ж бо по­па не до­пус­ка­ють

В коші до се­бе, мов джу­му жорс­то­ку,

І мо­лит­ви, - ре­че, - самі собі чи­та­ють». -

XI

«Заїро, годі вже про чо­ловіка.

Кажи про діло. Не йо­му се зна­ти:

Бо він - невіра, ро­зу­мом каліка». -

«Каліка сей вас бу­де ря­ту­ва­ти,

І ро­зу­му в ря­тун­ку стільки явить,

Що воз­ве­ли­чить ваш на­род нікчем­ний

І се­ред вас ім'я своє прос­ла­вить

Не тим, чим мот­лох сла­виться кор­чем­ний,

Безощадний палій, кро­во­то­чи­тель тем­ний». -

ХІІ

«Не ро­зуміємо те­бе, Заїро». -

«Мій муж із Ко­чу­беєм рідне браттє.

Ваш Ко­чу­бей Лев­ко - брат Кан­те­ми­ра.

Одно у них об­личчє і зав­зяттє,

Одна на світ їх ма­ти по­ро­ди­ла».

Маруся ди­виться на матір…

«Доню, -

Промовила ста­ренька, - се Заїра

Говорить щи­ру прав­ду. Ми з то­бою

Не зна­ли, що Левків отець та був невіра.

ХІІІ

Його ма­лим ухоп­ле­но в На­га­ях,

І за По­ро­га­ми у хрис­ти­янстві

Згодовано і в ри­царських зви­ча­ях». -

«Дак мій Лев­ко ро­дивсь у му­сульманстві?..

О, хто б не був отець йо­го і ма­ти,

За кож­ну іскру жизні до­ро­гої

І за од­но слов­це йо­го відда­ти

Готова я царські мої па­ла­ти

І жизні сот­ню літ щас­ли­вої зем­ної!» -

XIV

«Коли го­то­ва, то й віддай, ца­ри­це,

Як од­да­ла б і я за Кан­те­ми­ра!

На не­бе­сах твій дух воз­ве­се­литься», -

Рече по­важ­ним го­ло­сом Заїра.

«Готова, о, го­то­ва, сест­ро!.. Бо­же!

Ти чуєш з не­ба… О Пре­чис­та Ма­ти!

Нехай твоя свя­та ру­ка по­мо­же

Мені Лев­ка з не­волі ря­ту­ва­ти!»

І, зняв­шись, по­ча­ла со­лод­ки­ми ри­да­ти.

XV

«Моя ца­ри­це! - ка­же їй Заїра. -

Година до­ро­га. Я сповісти­ти

Про все не­гай­но му­шу Кан­те­ми­ра,

Щоб діло по­чи­нав своє ро­би­ти.

Учора він про­сив, бла­гав сул­та­на

Подарувати жизнь йо­му Лев­ко­ву,

Та не вбла­гав за­пек­ло­го Ос­ма­на.

Звелів собі на блюді ко­за­ко­ву

Прислати го­ло­ву у ба­ню мар­му­ро­ву.

XVI

Та не блідій, не зціплюй рук, ца­ри­це.

Він пійде в ба­ню ще аж завт­ра вранці,

А вве­чері, як Гес­пер [69] за­го­риться,

На волі вже з Лев­ком всі бу­дуть бранці.

їх со­рок душ са­мо­го ота­ман­ня

Сидить у Чорній башті над во­дою,

Ждучи сво­го стра­шен­но­го ка­ран­ня.

Попливемо ту­ди уд­вох з то­бою,

І бу­деш ти са­ма Лев­ко­вою судьбою». -

XVII

«Як се, Заїро? Я не ро­зумію». -

«Ось як. Історія се вже дав­няш­ня,

Та роз­ка­за­ти доб­ре не зумію.

Розмова му­жа із ца­рем вчо­раш­ня

Йому відкри­ла на Ос­ма­на очі:

Що він у нього не гетьман ве­ли­кий,

А па­ру­бок ма­лий, підпа­ру­бо­чий.

І ганьбою бу­ло б йо­му навіки -

Про турків роз­ли­вать крові людської ріки.

XVIII

Не хо­че більш Ос­ма­нові слу­жи­ти,

А ввійде в мир і лад із ко­за­ка­ми

І вкупі бу­дуть мос­ка­ля ду­ши­ти,

Ляха й во­ло­ха би­ти й пліндру­ва­ти». -

«Як! - про­рек­ла на се ста­ренька ма­ти, -

Сього вовік не мо­же бу­ти-ста­тись,

Щоб нам на хрис­ти­ян із ва­ми вста­ти

І вкупі у людській крові ку­па­тись!..

То чим же нам тогді, яким на­ро­дом зва­тись?» -

XIX

«А ста­неться, - відка­зує Заїра, -

Бо не да­дуть ля­хи са­мим вам зня­тись

І без ор­ди страш­ної Кан­те­ми­ра

Од во­рогів своїх обо­ро­ня­тись». -

«Марусю! Ви­би­рай, моя ди­ти­но:

Чи в Києві ца­ри­цею наз­ва­тись

І рідну ущас­ли­ви­ти країну,

Чи од вінця царсько­го відка­за­тись

І хрис­ти­янськую прий­ня­ти тут кон­чи­ну?» -

XX

«Я виб­ра­ла, ма­ту­сю, яс­на зо­ре!

Не знаю, що з то­го бра­терст­ва бу­де:

Чи лю­дям щастє, чи ве­ли­ке го­ре,

Чи сла­ви­ти­муть, чи кляс­ти­муть лю­де

Мого Лев­ка і з ним невіру-бра­та:

Я знаю тільки те, що жизнь і во­лю

Йому даю, обо­ро­ню від ка­та,

І він помс­титься за свою не­во­лю,

Про те ж не ду­маю, що ста­неться зо мною». -

XXI

«О сер­це прес­вя­те! - ре­че Заїра. -

На ди­во Бог явив те­бе на­ро­ду…

Не для од­но­го, ба­чу, Кан­те­ми­ра

Він дав та­ку в пе­ча­лях осо­ло­ду.

О сест­ро рідна! Ні, ти не ца­ри­ця:

Ти, сест­ро, ви­ща всіх ца­риць ве­ли­ких!

Ім'я твоє на не­бе­сах свя­титься,

І ан­гельські те­бе прос­лав­лять ли­ки…

Покинь сей грішний мир, сум­ний, кри­ва­вий, ди­кий!»

XXII

І сльози добрі, пер­ла мно­гоцінні,

Живущою, зцілю­щою во­дою

Лились, при­ро­ди дар свя­тий, безцінний,

І обійма­ла­ся сест­ра з сест­рою…

«Покину, о, по­ки­ну, як тер­но­вий

Вінок, і там, на небі, па­нот­цеві

Скажу: «Ти був пре­мудр і свят у слові.

Бери ме­не на руч­ки, і От­цеві

Небесному хва­лись: «Ось мій вінець лав­ро­вий!»

XXIII

А ти, ма­ту­сю, ти, мов го­лу­би­ця,

Мов дух свя­тий, на не­бо воз­не­сеш­ся,

І возсіяєш, і воз­ве­се­лиш­ся,

І сміхом хе­ру­вимським возсмієшся:

Бо по­ро­ди­ла ду­шу чес­ну, чис­ту,

Що не схотіла грішно ца­рю­ва­ти…

Побачу там я і Хрис­та, й Пре­чис­ту

І при­па­ду їй до по­до­лу ша­ти:

«Ти, Ти ме­не лю­бить нав­чи­ла і стра­да­ти!» -

XXIV

«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? -

Промовила зта­та­ре­на ру­син­ка. -

Коли ти так цвіта­ми процвітаєш,

Як на землі лю­бов'ю вірна жінка, -

Воістину ти ди­во не­ви­мов­не,

Ти - доб­рості Гос­подньої пу­чи­на!

І, як стеб­ло ка­ди­ла бла­го­вон­не,

До те­бе ли­не ся свя­та лю­ди­на…

Се чис­ту дань дає Ал­ла­хові Вкраїна».

ПІСНЯ СЬОМА

ДУМА ПЕРВА

Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,

Дивна вість літає:

Падишах своїй ца­риці

Берло довіряє!

Берло, жизні знак і смерті,

Власті над війська­ми,

Над га­ле­ра­ми, скар­ба­ми,

Землями й мо­ря­ми.

І не мо­ре на Бос­форі

Вре та в бе­рег пле­ще:

Від то­полі до то­полі