Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Класика » Маруся Богуславка, Куліш П. 📚 - Українською

Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Маруся Богуславка" автора Куліш П.. Жанр книги: Класика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 39
Перейти на сторінку:
злегенька до Марусі

Турчин уклонився,


Приложив до серця руку,


Стиха віддалився.





ДУМА ШОСТА





Мати мов німа сто­яла,


Вельми ди­ву­ва­лась:


Не та­ким во­на сул­та­на


Бачити ля­ка­лась:




«І те­бе він не зай­має


І не обіймає?» -


«Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не


Навіть не сідає.




Він ца­рює, вер­хо­во­дить


За моїм по­ро­гом:


Тут пос­тоїть, по­го­во­рить


І відійде з Бо­гом.




Їдьмо, ма­мо, по­молімось


За сю ти­ху ду­шу,


Що й по­ду­ма­ти про крив­ду


Від її не му­шу». -




«О! Молімо­ся, ди­ти­но,


Ще за двох до Бо­га…


Коли ж сер­це се по­ки­не


Мука да три­во­га?»




І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю,


Мати за­ри­да­ла…


А чо­го Лев­ко здо­був­ся,


Ніже не ска­за­ла.







ПІСНЯ ШОСТА



ДУМА ПЕРВА



І





«Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла,


Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії


Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла,


Де зник­ли в нас надії до­рогії?


Чого очиці так по­за­па­да­ли


І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся?


Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли,


Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся?


Із чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» -





ІІ





«Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му!


Моя ти квітко пиш­на на мо­розі,


Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му,


Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі!


Так, я літа зга­да­ла мо­лодії


І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла,


Де тліють кісточ­ки йо­го святії,


До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла…


О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!»





ІІІ





«Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне,


Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю,


Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне,


Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю!


Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині,


І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня!


Там, у зем­но­му раї на Вкраїні,


Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня!


Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» -





IV





«Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» -


«О ма­мо!..» -


«Так, не­ма йо­го на світі…


Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла


Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти». -


«Умер?» -


«Згорів із церк­вою свя­тою…


Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла…


Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» -


І не скінчи­ла речі, обомліла,


І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою.





V





То не ро­са з очей, гірка от­ру­та,


Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру,


Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та


Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру.


Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо,


Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла.


Не доз­нає від неї пільги ли­хо:


Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло


І в болістях своїх зотліло й заніміло.





VI





Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою;


Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми…


Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною,


Царська па­ла­то, із гостьми своїми!


О, не про те ве­ликі будівничі


Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли,


Щоб у тобі від сер­ця щирі речі


Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли,


І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли!





VII





«Сьогодні я бу­ла на тім ба­зарі,


Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють…


І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі…


О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють,


Хто ди­виться на них! На голім тілі


Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті


Обидва, мов ченці, і білі-білі,


Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті


З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»…





VIII





«Матусю, хто ж то був?» -


«Ох, Товс­то­гу­бий!»


«Мій Бо­же! Дак се він і був?» -


«Як чуєш…


А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий…


Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?..


Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!»


На крик страш­ний збіга­ються тур­кені,


Грекині, ляхівки і, як особі


Великій, слу­жать бідо­лашній нені,


Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні.





ДУМА ДРУГА



І





Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на


Два різанці без­вусі сповіща­ють.


Серальські лікарі із Ле­хис­та­на


Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють.


Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані


Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них,


І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні


Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них,


А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.





ІІ





Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся


І лікарів до се­бе не пус­кає.


Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся


Немовби вже над мерт­вою чи­тає.


Священик сербський пра­вить од­ход­ную.


Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний,


Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую


Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий


Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.





ІІІ





Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра


І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го.


На дру­гий день га­ле­рою Заїра


Пливе з Ску­тар [67] до Ро­гу Зо­ло­то­го. [68]


До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих…


Іде пе­ред­двірком… її стрічає


Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих


І на її пи­таннє об'являє,


Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.





IV





Донесено про нього па­ди­ша­ху,


Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий,


І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху,


Відставлено від осяй­ної служ­би:


«Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє,


Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці.


До неї вся все­лен­на притікає,


Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці».


Щасливить пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».





V





Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком


Навколішки Заїра при­па­дає,


Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком…


Рум'янець на лиці в ца­риці грає.


Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує,


Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється:


«Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує,


Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться…


О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -





VI





«Так, жив, і я не з тим яви­лась,


Щоб тільки вас про се оповісти­ти,


Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась…


Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти,


Велике і страш­не, ко­ли з не­волі


Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти,


Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі


Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти,


По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти». -





VII





«Заїре! - про­рек­ла тогді Ма­ру­ся. -


Нема нічо­го так мені страш­но­го,


Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся…


Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва


Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький,


І на га­ку залізно­му висіти,


І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький,


І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти,


І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»





VIII





Заїра по по­кою по­зир­ну­ла,


Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма,


Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла,


І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма.


«Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла.


«Був». -

1 ... 15 16 17 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся Богуславка, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся Богуславка, Куліш П."