Нечуй-Левицький - Навіжена, Нечуй-Левицький

З мо­ря по­тяг свіжий віте­рець. Ма­ру­ся увійшла в но­мер, сту­па­ючи навш­пиньки, щоб не збу­ди­ти ма­ми, ляг­ла в постіль і неш­вид­ко ще зас­ну­ла лег­ким три­вож­ним сном.

VII

Минув тиж­день. Ло­мицький, ску­пав­шись в морі і на­пив­шись чаю, сидів в гос­ти­ниці на третьому по­версі ко­ло од­чи­не­но­го вікна. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий. З вікна ви­со­кої гос­ти­ниці бу­ло вид­но покрівлі домів. На покрівлях, на не­ви­со­ких стовп­чи­ках, не­на­че ос­но­ва на снівниці або мо­то­вил­ни­ки на ве­тушці, ви­ли­ся дов­ги­ми ря­да­ми з до­му на дім густі дро­ти те­ле­фонів, а че­рез ті тонкі дро­ти, як че­рез па­ву­тин­ня, лисніло синє блис­ку­че мо­ре, лисніла зо­ло­та імла над за­ли­вом, біліли піски бе­ре­га ко­ло Пе­ре­си­пи і да­ле­ко-да­ле­ко мріла морська да­леч, не­на­че об­си­па­на зо­ло­ти­ми скал­ка­ми та іскра­ми со­няч­но­го проміння. Вни­зу по вулиці сно­ви­га­ли люди. Вид­но бу­ло край­ок над­морсько­го бульва­ру, де веш­та­лись гу­ля­ючі люди, не­на­че ко­маш­ня.

«Нудьга ме­не бе­ре. Не хо­четься йти на бульвар, і гульня ме­не не бе­ре»,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись на веш­тан­ня людей по вули­цях.

Він вто­пив очі в си­зу да­леч над мо­рем. І йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в ту да­лечінь, до кру­тих, ви­со­ких бе­регів, до тих скель над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані, де сто­яв мо­нас­тир, де жи­ла Ма­ру­ся.

«До тих ви­со­ких бе­регів тяг­не й по­ри­ває мою ду­шу, де хо­дять по­над бе­ре­га­ми твої дрібні ніжки, де твої карі очі, твій пог­ляд та­не в сизій да­лечі мо­ря,- ду­мав Ло­мицький, див­ля­чись у вікно на си­нє мо­ре.- Час ми­нає. Я взяв «отпуск» на місяць. Місяць - не­дов­гий час. Тре­ба щось ро­би­ти; не мож­на дов­го га­яти ча­су. Поїду! поїду за­раз-та­ки на Ве­ли­кий Фон­тан і при­чеп­люсь до ста­рої Ка­ра­лаєвої. Мо­же, вже во­на пе­ре­ду­ма­ла, помірку­ва­ла; мо­же, її доч­ка вже вмо­ви­ла… Поїду-та­ки за­раз. День по­го­жий, гар­ний, ве­се­лий, як рай. Над­ворі со­няч­не. Мо­же, в та­кий день пом'якшає й по­добрішає за­пек­ле сер­це в Мар­ти Ки­рилівни».

Ломицький уб­рав­ся, при­че­пу­ривсь і поїхав по вузькій залізній до­розі на Ве­ли­кий Фон­тан. Не­за­ба­ром він при­був на пе­редмістя, ско­чив з ма­ленько­го, ле­генько­го ва­гон­чи­ка і побіг в до­лин­ку по не­ве­ликій, вузькій, ніби су­точ­ки, вуличці, кот­ра йшла на го­ру до мо­нас­ти­ря.

Ломицький йшов за­ду­мав­шись і пох­ню­пив­шись. Че­рез двері однієї крам­нич­ки йо­го вгляділа Хрис­ти­на Сте­панівна; во­на ку­пу­ва­ла в ма­ленькій крам­ниці тю­тюн. Хрис­ти­на вибігла й нес­подіва­но зас­ту­пи­ла Ло­мицько­му стеж­ку. Ло­мицький аж ки­нув­ся й жах­нувсь.

До Ма­русі? Еге так? - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­да­ючи ру­ку Ло­мицько­му.

- Еге! - обізвав­ся Ло­мицький.

- Чи посніда­ли? З ста­рою Ка­ра­лаєвою тре­ба го­во­ри­ти, пе­редніше доб­ре поснідав­ши,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Що ста­ра? Не хо­че од­да­ти за вас Ма­ру­сю?

- Не хо­че; не знаю, що й ро­би­ти, що й по­ча­ти,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Знаєте що? Вик­радьте ви Ма­ру­сю та їдьте до Ки­ши­не­ва та й повінчай­тесь по­таєнці. Не­хай ста­ра тут собі ку­пається в морі. Ото бу­де па­рить пар­ка, як ви вчи­ни­те цю шту­ку! Кру­ти­ти­меться, аж зве­ре­те­ниться й по­па­ру не знай­де. Го­луб­чи­ку! Встругніть, будь лас­ка, їй цю шту­ку!

- Як же йо­го та­ки вик­рас­ти дівчи­ну та й повінча­тись?

- Дуже прос­то! Ад­же й ме­не вик­рав у батька мій чо­ловік. І не вик­рав, а я са­ма втек­ла вночі в вікно, а він вхо­пив ме­не на ко­ня та в своє се­ло, а піп за­раз-та­ки й повінчав. От і вся шту­ка! Батько мій був ба­га­тий хер­сонський дідич і пре­ли­хий са­мо­дур. Він, ли­бонь, га­дав ви­да­ти ме­не за ста­ро­го яко­гось ге­не­ра­ла або будлі-яко­го ста­ро­го одесько­го банкіра. А я по­лю­би­ла мо­ло­до­го і не ду­же ба­га­то­го сусіда діди­ча. Отак і ви зробіть, бо інак­ше не діста­ти вам Ма­русі, як сво­го ліктя зу­ба­ми. І знаєте, що без цієї крадіжки не обійдеться!

Як же йо­го та­ки-так вик­рас­ти? - спи­тав Ло­мицький.

- Змовитесь з Ма­ру­сею, та в Одес, а з Оде­са в Ки­шинів. От і вся шту­ка!

- А як дізнається на­чальство? Ще втра­чу служ­бу… А по­го­лос­ка піде…

Гей ви, м'яло! А хоч і дізнається? Ви ж не пе­да­гог, а уряд­ник. На пе­да­го­гові це б око­ши­лось. «Казьонна па­ла­та» не по­тер­пить од цього в своїй мо­ралі. Йдіть та по­ба­ла­кай­те з Ма­ру­сею… та ко­ли спра­ва в вас піде до ла­ду, то дай­те мені зна­ти, сповістіть мені за­раз. Як тільки та ба­ба-яга ки­неться вас до­га­ня­ти вер­хом на ко­черзі, я поп­ро­шу знай­омо­го ка­си­ра на станції, щоб він не дав біле­та в поїзд для Мар­ти Ки­рилівни,- ска­же, буцімто біле­ти всі до­чис­та вип­ро­дані. Не­хай тоді го­ниться за ва­ми, сівши вер­хи на ко­чер­гу або на по­ме­ло.

- Гм… не­по­га­не діло, але тро­хи якось ніяко­во,- обізвав­ся Ло­мицький.- Спро­бую ще ле­гальні спо­со­би, а тоді…

- Йдіть про­буй­те. Але я знаю, що ле­гальною стеж­кою до доб­ро­го кінця не дійде­те,- ска­за­ла Хрис­ти­на і розп­ро­ща­лась з Ло­мицьким.

В той час Ма­ру­ся, на­пив­шись з матір'ю чаю і поп­ри­би­рав­ши з сто­ла та впо­рав­шись, сіла на ка­напі край вікна ши­ти со­роч­ку. Тон­ке по­лот­но хви­ля­ми ле­жа­ло на її колінах, спус­ка­лось до­до­лу, па­да­ло на поміст. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та чор­ни­ми взірця­ми ру­кав прик­ра­шу­вав ті білі хма­ри по­лот­на, як рум'янець прик­ра­шує білі дівочі що­ки.

Мати ле­жа­ла на низькій ту­рецькій софі, підклав­ши обидві ру­ки під го­ло­ву і прос­тяг­нув­ши но­ги. Во­на, оче­ви­дяч­ки, справ­ля­ла ту­рецький кейф. Її ліниві, ніби ка­ла­мутні од сон­но­ти, очі ди­ви­лись на од­чи­не­не вікно. Че­рез вікно ма­нячів в повітрі хрест мо­нас­тирської церк­ви. Кру­гом по­зо­ло­че­но­го хрес­та ви­ли­ся білі та сизі го­лу­би. На фоні не­ба, си­зо­го од морської імли, білі го­лу­би лисніли на сонці чис­тим блис­ком пер­шо­го снігу. Ка­ра­лаєва, не­на­че га­рем­на тур­ке­ня, зовсім зам'яки­ни­лась і, не ма­ючи ро­бо­ти, во­ди­ла очи­ма слідком за при­над­ним ле­том го­лубів по­над ба­нею та хрес­том. Во­на позіхну­ла.

- Що це ти, Ма­ру­сю, усе шиєш та шиєш? - обізва­лась Ка­ра­лаєва до доч­ки.- Ти б узя­ла яку ціка­ву книж­ку та про­чи­та­ла будлі-що. Чо­гось ме­не бе­ре нудьга. Ко­ли б вже пе­реїха­ти в місто, або­що.

- Коли ж, ма­мо, ніко­ли чи­та­ти. Тре­ба ши­ти,- обізва­лась Ма­ру­ся.

- Чого це тобі так приспіши­лось? Чо­го це ти та­ка спішна? Чи не ду­маєш ти ча­сом іти заміж? - ска­за­ла ма­ти.

- А хоч би й так! Чом же мені не вий­ти заміж? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- І не ду­май, і в го­лові собі не пок­ла­дай. Не ма­ла кло­по­ту, то ма­ти­меш. Надінеш яр­мо на шию, то й бу­деш ка­ятись цілий вік. Але бу­де ка­ят­тя, а во­рот­тя не бу­де, як ка­жуть в при­казці.

- Часом, ма­мо, і яр­мо доб­ре надіти. Я б це яр­мо з охо­тою на­че­пи­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.- Мені здається, що з ми­лим і яр­мо - не яр­мо.

- Авжеж! Гарні во­ни ті чо­ловіки до вінця, та й годі. А за­раз-та­ки після вінця во­ни заспіва­ють іншої. Ви­кинь оту дурість з го­ло­ви.