Нечуй-Левицький - Навіжена, Нечуй-Левицький

- Можна? - спи­та­ла Ма­ру­ся і вхо­пи­ла в ру­ки лист.

- Чом же? Мож­на. Чи­тай! - ска­зав Ло­мицький. Ма­ру­ся пе­ре­чи­та­ла лист. Її очі забіга­ли. Ли­це по­ве­селіша­ло. Во­на підве­ла очі на чо­ловіка. Очі бли­ща­ли.

- А що? по­ве­селіша­ла? Чуєш го­лос жи­вої лю­ди­ни з да­ле­ко­го краю? А я так ду­маю про наші ча­си, що муд­ра бу­ла та лю­ди­на, кот­ра ви­га­да­ла при­каз­ку: «Моя ха­та скраю, я… нічо­го не знаю».

Він вхо­пив син­ка, по­са­див на коліна і при­гор­нув йо­го свіже лич­ко до сво­го блідо­го ли­ця, а потім вто­пив свій пог­ляд в блис­ку­чих Ма­ру­си­них очах.

«Тут, в сім'ї все моє жит­тя, уся моя втіха»,- по­ду­мав Ло­мицький. Але про­ти йо­го волі з гру­дей ви­ли­ну­ло зітхан­ня…

«Отут, в цій ха­тині моїй, в цьому за­сох­ло­му, по­жовк­ло­му са­доч­ку па­нує мо­ральна й соціальна моя смерть… Я за­пер­ся тут, не­на­че в до­мо­вині»,- по­ду­мав Ло­мицький.

Він мовч­ки взяв з Ма­ру­си­них рук лис­та і дов­го ог­ля­дав пе­чать на кон­верті.

- Чи не по­ру­ше­на пак пе­чать на пошті? - спи­та­ла в йо­го Ма­ру­ся.

Ні, ціла,- обізвав­ся Ло­мицький. І йо­го смутні очі по­ве­селіша­ли.

1891 ро­ку.