Нечуй-Левицький - Навіжена, Нечуй-Левицький

свій, зовсім за­мо­ро­че­ний. На­зустріч йо­му йшла Ма­ру­ся. Во­на тільки що ску­па­лась в морі і вер­та­лась в то­ва­ристві якихсь дам, дер­жа­чи в ру­ках ко­шик з прос­ти­рад­лом та руш­ни­ком.

- Що це з ва­ми? - крик­ну­ла Ма­ру­ся, зос­тав­шись вдвох з Ло­мицьким.- Чо­го це ви аж зблідли на ви­ду, і чо­гось не­на­че сумні? Чи пак здо­рові ви?

- Оце був у ва­шої ма­ми…- несміли­во обізвав­ся він та й не до­ка­зав.

Маруся пос­те­рег­ла усе і собі од­ра­зу зблідла; в неї на­че підтя­ло но­ги.

- Що ж вам ска­за­ла моя ма­ма? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

- Багато де­чо­го на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла во­на мені…- ска­зав Ло­мицький і не до­ка­зав.

- Говоріть сміли­во! - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та, бач­те, ми з ва­шою ма­мою ніби не схо­ди­мось в де­яких пог­ля­дах,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- З моєю ма­мою труд­но поєдна­тись, та ще й зго­ди­тись в пог­ля­дах,- це су­ща прав­да! - обізва­лась Ма­ру­ся і осміхну­лась якимсь смут­ним осміхом.

Ломицький пішов по­руч з Ма­ру­сею по пар­ку і роз­ка­зав їй про усю свою роз­мо­ву з Ка­ра­лаєвою.

- Знаєте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що я цього й жда­ла од своєї ма­тері,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А я цього не сподівав­ся,- ска­зав Ло­мицький.

- Не знаєте ви га­разд моєї ма­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся.

- Що ж нам те­пер ро­би­ти? - спи­тав у неї Ло­мицький.

- Постривайте тро­хи, підож­де­мо. Я ще са­ма по­го­во­рю з матір'ю,- ска­за­ла Ма­ру­ся, по­да­ючи Ло­мицько­му ру­ку на про­щан­ня.- Че­рез днів два при­бу­вай­те до нас.

Ломицький вер­нув­ся до Оде­са. Ста­ра Ка­ра­лаєва не­на­че підстре­ли­ла йо­го нес­подіва­но; йо­го енергія, і без то­го слаб­ка, зовсім за­не­па­ла.

Засмучена Ма­ру­ся пішла в гос­ти­ни­цю до своєї ма­тері. Мар­та Ки­рилівна сиділа на ка­напі, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу, й ду­му ду­ма­ла. Слу­га приніс са­мо­вар, пос­та­вив на столі. Са­мо­вар кипів, булькотів та па­ру­вав, як навіже­ний. Мар­та Ки­рилівна і не ду­ма­ла за­си­па­ти чай, во­на жда­ла, по­ки доч­ка надійде і зро­бить свою по­винність.

Вже сон­це сіло, як Ма­ру­ся увійшла в но­мер.

- Чого це ти так дов­го за­ба­ри­лась? За­сип мерщій чай, бо я пи­ти хо­чу. Вто­мив ме­не отой ше­лихвіст, аж усе тіло в ме­не об­важніло: не мо­жу і з місця ру­ши­тись,- сер­ди­то ска­за­ла Ка­ра­лаєва до доч­ки.

Маруся гля­ну­ла на простирадло, що ва­ля­лось се­ред но­ме­ра на підлозі, вхо­пи­ла йо­го, згор­ну­ла і вки­ну­ла в комоду. Во­на пос­те­рег­ла, що ма­ма справ­ля­ла пе­ред Ло­мицьким якусь ко­медію праці.

Засипавши чай, во­на спи­та­ла в ма­тері:

- В вас, ма­мо, був Ло­мицький?

- А тобі вже со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку? - ска­за­ла ма­ти.- Ну так що ж? Був та й пішов, і луч­че бу­ло б, як­би він до нас зовсім не вер­тавсь.

- Чому ж так? Чим же він вам не до впо­до­би? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- А тим не до впо­до­би, що в шта­нях хо­де, поп­рос­ту ска­зав­ши,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Що це з ва­ми, ма­мо? Нев­же вам хо­четься, щоб вів уб­рав­ся в спідни­цю, чи що? - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Не в тім си­ла, що ко­би­ла си­ва, а в тім си­ла, що не ве­зе. Він про­сив у ме­не твоєї ру­ки, а я йо­го прог­на­ла,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Нащо ж ви йо­го прог­на­ли? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- На те, щоб він не смів те­бе зби­ва­ти з пан­те­ли­ку та мо­ро­чи­ти,- ска­за­ла ма­ти.

- Ви, ма­мо, по­роз­го­ни­те усіх моїх же­нихів. Нев­же ви хо­че­те, щоб я в чер­ниці пост­риг­лась? - ска­за­ла, Ма­ру­ся.

- Про ме­не, й пост­ри­гай­ся в чер­ниці, як маєш йти заміж,- ска­за­ла ма­ти.

- Це ви, ма­мо, пев­но, жар­туєте? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Авжеж жар­тую, бо стри­жуться в чер­ниці тільки ду­ре­пи. Я лю­ди­на лібе­ральна і в мо­нас­тир те­бе зро­ду-звіку не пу­щу. А ти заміж не йди. Муж­чи­ни дес­по­ти, вар­ва­ри, бу­зувіри, ле­дарі. Ло­мицький те­бе не лю­бить. Він бре­ше - він бе­ре не те­бе, а гроші, бо знає, що в ме­не є гроші, але він і криш­ки не пок­ре­питься, бо я йо­му гро­шей не дам,- ска­за­ла ма­ти.- Ти йо­му так і ска­жи.

- Ні, ма­мо, цього я йо­му не ска­жу,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- То я йо­му це й са­ма ска­жу, ко­ли хоч,- ска­за­ла ма­ти.

- Але ж, ма­мо, я йо­го люб­лю! - крик­ну­ла Ма­ру­ся.

- Брехня! ти оце на­ва­жи­лась од ме­не втек­ти і лад­на вий­ти заміж хоч і за са­жот­ру­са,- ска­за­ла ма­ти.

- Мамо, сха­меніться! Ви чо­гось стри­во­жені, розд­раж­нені! Що ви го­во­ри­те? - ска­за­ла Ма­ру­ся, і в неї очі зай­шли сльоза­ми.

- І не ду­май, в го­лові собі не пок­ла­дай йти заміж за цього Ло­мицько­го. Вій за­бе­ре твої гро­ши­ки, про­мар­нує, проп'є, прог­рає в кар­ти, а потім по­тяг­неться за акторка­ми, знай­де собі втіху в рес­то­ра­нах. Ого! ти ще не знаєш, що то за люди - муж­чи­ни. На­бе­реш­ся ли­ха!

Маруся вже її не слу­ха­ла і, на­ли­ва­ючи чай, пла­ка­ла. Сльози ко­ти­лись і, як ро­са, си­па­лись на білу ска­тер­ку.

- Оце роз­ри­да­лась, не­на­че ма­ла ди­ти­на; ще в чай на­ка­па­ють сльози. Я стою на тім, щоб усі пан­ни не йшли заміж. Не­хай луч­че по­сивіють на пні, як ма­ють терпіти од дес­по­тиз­му муж­чин. Не­хай луч­че ви­ко­ре­ниться до­реш­ти усей рід людський! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

Маруся гля­ну­ла на неї ди­ву­ючись, їй зда­ло­ся, що ма­ти або з глуз­ду з'їха­ла, або збо­же­воліла.

Тихо ста­ло в но­мері. Мовч­ки пи­ла чай Ка­ра­лаєва. Ма­ру­ся й не до­торк­ну­лась до сво­го ста­ка­на.

Надворі смерк­ло. Ка­ра­лаєва ляг­ла в постіль і зах­роп­ла; а Ма­ру­сю й сон не брав. Во­на вий­шла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі ви­си­па­ли вже на небі. А в го­лові мо­ло­дої дівчи­ни все роєм ви­ли­ся ду­ми,- од­на сум­на, дру­га сумніша. От пе­ред нею ніби май­ну­ли її ди­тячі літа. Во­на зга­да­ла батька. Батько її лю­бив, пес­тив… але ра­но по­мер. Зга­да­ла во­на, як зоста­лась си­ро­тою, як жи­ла з матір'ю вдвох, хо­ди­ла в гімназію, як сиділа з книж­кою вечірньою до­бою ря­дом з матір'ю за сто­лом; при­га­да­ла ма­те­рині на­суп­лені бро­ви, ма­те­рин лібе­ралізм при лю­дях і ма­те­рин дес­по­тизм на самоті, її ве­ред­ливість і її чудні ста­росвітські пог­ля­ди та те­орії, пе­ремішані з но­ви­ми іде­ями. При­га­да­ла во­на і лас­кавість ма­те­ри­ну до се­бе, кот­ра ча­сом про­яв­ля­лась в неї, як по­го­жий день в не­по­го­жу пізню осінь… Дум­ки її по­летіли в да­ле­ку прий­дешність… Пе­ред нею май­ну­ло жит­тя вкупі з ми­лим на своїй вольній волі, їх ха­ти­на чис­та, теп­ла, приб­ра­на, як пта­ши­не гніздеч­ко. І десь узя­лась хи­жа пти­ця, зруй­ну­ва­ла гніздеч­ко і розвіяла по вітру. І та хи­жа пти­ця бу­ла - її рідна ма­ти.

Ніч бу­ла ти­ха, теп­ла. Ши­ро­ке не­бо не­на­че кліпа­ло ти­ся­ча­ми блис­ку­чих очей. Од теп­ла мліло тіло, мліла й ду­ша мо­ло­дої дівчи­ни. Ще привітніша зда­ва­лась для неї прий­дешність; ще теплішим зда­ва­лось для неї гніздеч­ко, ти­хе й за­тиш­не,