Нечуй-Левицький - Навіжена, Нечуй-Левицький

Ти са­ма про­повідуєш, що жен­щи­на по­вин­на бу­ти вольна, по­вин­на са­ма на се­бе пра­цю­ва­ти. Слу­жи до смерті, і до смерті бу­деш вольна, ні од ко­го не­за­леж­на, не бу­деш ди­ви­тись в ру­ки яко­мусь там егоїстові, вар­ва­рові.

- Я, ма­мо, й те­пе­реч­ки не зріка­юсь своїх пог­лядів. І чо­ловік бу­де пра­цю­ва­ти, і жінка по­вин­на пра­цю­ва­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Лучче пра­цюй са­ма цілий вік. Чи ти ба! Як гар­но білі го­лу­би в’ються гірлян­да­ми кру­гом бані та зо­ло­то­го хрес­та,- на­че про се­бе про­мо­ви­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Я од праці ніко­ли не одріка­юсь,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Женщина по­вин­на са­ма на се­бе хліб за­роб­ля­ти… Ди­вись, Ма­ру­сю, як хи­мер­но пе­ре­вер­та­ються та пе­рек­ру­чу­ються білі во­ло­хаті пе­ре­вертні-тур­ко­ти! Чи ти ба! Один чіп­ляється за самісінький вер­ше­чок хрес­та, та ніяк не вче­питься ніжка­ми! О, пра­ця свя­те діло! В ній і мо­раль, в ній спасіння мо­ралі жіно­чої! Чи ти ба, як го­лу­би обсіли хрес­та? Та самі з се­бе білі! Не­на­че змо­ви­лись! Вий­шов не­на­че хрест з білих го­лубів! Один, два, три, чо­ти­ри, п’ять, шість… Аж де­сять сіло на хресті! О, пра­ця, свя­та пра­ця! Пра­цюй до смерті зо мною вкупі. Ро­би, не­бо­же, то й бог по­мо­же.

І Мар­та Ки­рилівна ліни­во по­тяг­ла­ся, як кіт зи­мою на ле­жанці.

Маруся гля­ну­ла на неї і осміхну­лась.

- Ви б, ма­мо, по­мог­ли мені ши­ти, ніж ма­ли б го­лу­би на хресті лічи­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- От і дорікаєш мені. Ма­тері мож­на й го­лу­би та гал­ки лічи­ти, бо во­на ста­ра та підтоп­та­на, а доч­ка по­вин­на пра­цю­ва­ти. Ро­би, бо ти ще мо­ло­да.

Не встиг­ла во­на цього до­ка­за­ти, в двері хтось ніби обе­реж­но пос­ту­кав. Ма­ру­ся впізна­ла той несміли­вий стукіт щи­ко­лот­ка Ло­мицько­го. Впізна­ла йо­го й ма­ти. Во­на підве­ла­ся рап­том, не­на­че її підве­ло якесь зна­ряд­дя, і спус­ти­ла но­ги з со­фи. Но­ги бу­ли босі. Мар­та Ки­рилівна лед­ве на­ла­па­ла туфлі і лед­ве встиг­ла всу­ну­ти їх в туфлі.

- Увійдіть! - ска­за­ла го­лос­но Ма­ру­ся.

В но­мер увійшов Ло­мицький і ки­нув очи­ма на Ма­ру­сю, її не­ве­лич­ка пос­тать бу­ла ніби за­ку­та­на в білі хма­ри. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав біле тон­ке по­лот­но, про­ми­нав­ся в поб­гані жму­ти. По­лот­но світи­лось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі очі, не­на­че дві зірки між лег­ки­ми біли­ми хмар­ка­ми ча­сом бли­щать в пиш­ну вечірню до­бу. Він при­га­ду­вав, як зас­тав Ма­ру­сю пер­ший раз в її домі за та­кою са­мою ро­бо­тою. І во­на більш од усього по­до­ба­лась йо­му за та­кою хатньою жіно­чою ро­бо­тою се­ред хвиль біло­го тон­ко­го по­лот­на, з гол­кою в ру­ках. На йо­го по­дих­ну­ло ду­хом сім’євої мир­но­ти, хатнього ти­хо­го жит­тя. Йо­му за­ба­жа­лось сісти з Ма­ру­сею по­руч і сидіти, сидіти хоч би й до ве­чо­ра і ди­ви­тись на її темні тихі очі, ди­ви­тись, як її ма­то­во-біла ру­ка швид­ко та хут­ко ми­гає над білим по­лот­ном. Ло­мицький ле­генько зітхнув. Він зга­дав, що до то­го щас­тя не таж-то лег­ко дос­ту­пи­тись.

Він привітав­ся з матір'ю, а потім з доч­кою. Ма­ти навіть не поп­ро­си­ла йо­го сісти. Во­на мов­ча­ла й су­пи­ла свої тонкі довгі бро­ви.

Сідайте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу! Дав­ненько вже ви бу­ли в нас,- ска­за­ла Ма­ру­ся, при­хильно й спо­чу­ва­юче ки­нув­ши на Ло­мицько­го своїми лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Давненько, це прав­да. Але ра­да б ду­ша в рай, та гріхи не пус­ка­ють,- од­ка­зав Ло­мицький.

Марта Ки­рилівна зо зла зир­ну­ла на йо­го, не­на­че п'ята­ка да­ла. Во­на зро­зуміла, які то гріхи не пус­ка­ють йо­го в рай: ті гріхи - бу­ла во­на са­ма.

- Оце, як я зам'яки­ни­лась та заліну­ва­лась. Ти шиєш, та й ме­не взя­ла хіть до ро­бо­ти,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

Вона ки­ну­лась до комоди, гурк­ну­ла шух­ля­дою, по­ча­ла чо­гось шу­ка­ти там, ниш­по­ри­ти.

- Ось, ма­мо, на­те оцей ру­кав та об­ки­дай­те пе­тельки,- ска­за­ла Ма­ру­ся і пе­ре­да­ла ма­тері ви­ши­ва­ний ру­кав со­роч­ки.

- Що ж там в Одесі но­во­го? Які но­вин­ки ви оце при­вез­ли нам? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна в Ло­мицько­го.

- Нічого но­во­го й ціка­во­го. Хіба та но­вин­ка, що при­бу­ла до Оде­си опер­на тру­па,- ска­зав Ло­мицький.

- Ця но­ви­на для ме­не не ціка­ва,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, за­ко­пи­лив­ши гу­би.

- Чом же не ціка­ва! Ви, здається, лю­би­те опе­ру, му­зи­ку? - спи­тав Ло­мицький.

- Я? Бо­ро­ни бо­же! Бач­те, опе­ра - за­бав­ка арис­ток­ра­тич­на, панська. Мені див­но, що ви ніби­то на­ро­до­вець, та маєте такі дум­ки,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і при­то­му трош­ки змор­щи­ла од­ну що­ку не­на­че по­куш­ту­ва­ла кис­лиці.- Я маю зовсім інший пог­ляд.

Маруся зир­ну­ла ско­са на матір і зди­ву­ва­лась: ма­ти лю­би­ла опе­ру і, бу­ва­ючи в Одесі, сли­ве не щод­ня бу­ва­ла в опері.

- Та чим же опе­ра грішна? І на­род же лю­бить співи. Дівча­та та хлопці на вулиці справ­ля­ють та ви­гу­ку­ють такі опе­ри, що аж сад­ки та вер­би гу­дуть. Му­зи­ка - діло все­людське, а не арис­ток­ра­тя­не,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Я стою за дра­му, за по­важ­ний те­атр,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.-Я ду­ма­ла, що ви при­ве­зе­те но­вин­ки з світу ви­що­го, з світу на­уки. Мо­же, там вий­шла яка но­ва вче­на ціка­ва книж­ка, або­що? Я, бач­те, більше од усього зацікав­лю­юсь на­уко­ви­ми су­час­ни­ми ви­щи­ми пи­тан­ня­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Нічого но­во­го не вий­шло. По­чув тільки од­ну но­вин­ку: два мої знай­омі і то­ва­риші оже­ни­лись ра­зом,- ска­зав Ло­мицький, а Ма­ру­ся схи­ли­ла го­ло­ву ниж­че.

- А що? Мо­же, й ви на­пи­та­ли вже собі в Одесі будлі-яку пан­ну? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна, не вдер­жав­ши ціка­во­го язи­ка.

- Я за тим оце й прий­шов, щоб по­чу­ти ва­ше ос­таннє сло­во, Мар­то Ки­рилівно,- ска­зав Ло­мицький, оче­ви­дяч­ки, вже ла­ден хоч би й при­че­пи­тись до неї. Він встав, підсту­пив до Мар­ти Ки­рилівни, взяв її ру­ку і поцілу­вав. Во­на ко­кет­но одніма­ла ру­ку, од­на­че да­ла йо­му поцілу­ва­ти.

- О! як за цим приїха­ли, то шко­да й за­хо­ду! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- А що? Мо­же, ваші по­ро­ги ви­сокі для ме­не? - спи­тав Ло­мицький.

Така сміливість тро­хи стур­бу­ва­ла ста­ру Ка­ра­лаєву. Во­на по­чу­ла не м'який, а вже інший, на­важ­ли­вий, твер­дий тон в йо­го сло­вах.

- Та наші по­ро­ги не ви­сокі і не низькі для Вас, але як ви за цю спра­ву при­бу­ли до ме­не, то я й навтіка­ча! - а жар­том ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона схо­пи­лась з місця, миттю вхо­пи­ла зон­тик, ки­ну­ла до­до­лу шит­во і ко­кет­но, жва­во, по-­па­нянській побігла до две­рей, хрьопну­ла-гурк­ну­ла две­ри­ма й вибігла з ха­ти.

- А ми вас наз­до­же­не­мо та та­ки бу­де­мо про­си­ти,- ска­зав Ло­мицький та й собі схо­пив­ся з місця.

Маруся по­ки­ну­ла ро­бо­ту і собі вста­ла. Взяв­ши зон­тик в ру­ки, во­на зирк­ну­ла в вікно і кміти­ла.

- Побігла ма­ма по­за мо­нас­ти­рем над мо­ре. Ходім слідком за нею навз­догінці,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

- Як ходім, то й ходім,- ска­зав він.

І мо­лоді побігли слідком за Мар­тою Ки­рилівною до­га­ня­ти її. Од­на­че Мар­та Ки­рилівна, так швид­ко та хут­ко