Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

несподіваності, а потім - весело, любо. За три місяці я вперше бачу її так близько. Справді, хороша... Яка хороша! Він шкодує, що давно бачив мене, що декілька раз збирався зайти до мене, але не сподівався застати дома. Я киваю головою і цим прошу його не турбуватись. Потім він хоче показати мені, що вони вже друзі, великі приятелі. Я сміюсь, жартую напівщиро, напівроблено і помічаю - як це їй не подобається. О, хіба я міг бути серйозним, говорити їй що думаю, що переживаю?.. Не міг, бо взяв би її на руки і виніс із кав’ярні... На руках, не чуючи, не бачачи нічого, і поніс би її туди, де немає нікого, нікого, де б міг я сказати їй усе, що́ мовчало в моїй душі, що́ билось в агонії, придушене моїми руками. Але це було неможливо, це було даремно... Та хіба вона і не бачила моїх сліз із-за сміху? Хіба не ці сльози дратували її?..

«Василю, піди візьми мою муфту!» - звернулась вона до мого друга.

Вони на «ти» - вразило мене, але в ту ж хвилину я розсміявся і додав:

«Ти ж візьми муфту, а не калоші...»

Друг мій здивовано глянув, повів плечима і, оглядаючись, пішов у прихожу.

«Чому калоші?»

«Щоб не сісти... Ні, ні, це я жартую, ясна панночко...

«Не люблю я вас таким... Я давно вас не бачила. Будьте в середу на концерті... Коли ви, звичайно...» - вона скривилась, але в цей мент прийшов мій друг і серйозно сказав:

«Треба рушати. У мене сила роботи. Я кінчаю велику статтю для журналу про кризис сучасної драми».

Я бачив, що він хоче бути вдвох і не суперечив.

«Ну, я ще посиджу...»

Вони встали, він вийняв портмоне і заплатив кельнеру, 6 і допоміг їй одягтись, а вона стояла холодна і апатична.

Попрощались і вийшли.

Хотілось крикнути: «Постійте! І я з вами»! Але не крикнув. Довго сидів, читав, але не розуміючи нічого...

 

 

V

 

 

Ще минає місяць. Я не бачу свого друга. Певно, він сидить за роботою, а вона виїхала в своє «вишневе село»... Інакше проходила б, як і раніше, мимо моїх вікон. Я навіть рідше дивлюсь уже в них, хоч часом простоюю в задумі біля них і дивлюсь на вулицю. А проте я не її шукаю, а стежу, як у повітрі плавають хмари і ловлять сонячні усмішки. Тепер весна, а я по весні завжди чомусь дивлюсь у вікно.

 

 

VI

 

 

Тиждень тому я випадково зайшов на ту вулицю, де колись стрівалися з нею... Я зайшов і довго ходив по ній, не помічав, що я ходжу по одній і тій же вулиці. В останні часи це так часто стало зо мною траплятись... Іду і чую:

«О, і ти тут!»

Я глянув. Це був мій друг.

«Ти куди?»

Я хотів щось сказати і не встиг.

«А я оце був у нашої знайомої... Сьогодні обідали в «Ермітажі»... а потім я подарував їй енциклопедію. Вона дуже зайнята... Сила роботи, у неї... іспити... і інше».

Я простяг руку і пішов... Годі! Коли б вона зо мною хотіла побачитись, сама б прийшла.

 

 

VII

 

 

Вночі я написав:

«До болю сумно... Коли маєте змогу і охоту, напишіть, де я з Вами можу зустрітись. Я так хотів би розважити... ожити. Ваша душа зробилась для мене рідною. Як за близькою сестрою нудьгую за Вами.

З щирим пов[ажанням] до Вас Андрій».

 

 

VIII

 

 

На другий день прийшла коротенька записка.

«Я думаю, що Вам і без мене весело... Навіть у листі ви смієтесь... Що ж, десь за кордоном божевільних лічать сміхом...»

 

 

IX

 

 

Я поїхав до неї. Хотів плакати і клястися, що не сміявся, що писав з болем у душі. Приїхав. Постукав. Дома. Батько, мати, брати... На дивані вона і Василь... Ні на одну хвилину він не покинув її, і я ні слова не сказав їй.

 

 

X

 

 

Кажуть, що Василь дуже багато зробив для неї.

 

 

XI

 

 

Вчора був маскарад. До Василя я не підійшов. Він сидів і весь час приглядався до масок. Балакав і стежив за масками.

Хтось підійшов до мене і почав говорити... Я щось відповідав, а сам дивився вбік і приглядався, чи не пізнаю її.

Нарешті лист.

«О мій любий! Усе б дивилась на тебе, усе б дивилась у твої очі. Люблю, люблю, люблю... І ти любиш, я знаю, знаю...»

Знайома рука! Божевілля! О моя кохана! Де ж ти?

 

 

XII

 

 

Сьогодні одержав листа. Рука Василя. Читаю: «Рівно о восьмій ми рушаємо за кордон. Сьогодні ясна панночка стала моєю дружиною. Будемо дуже раді бачити тебе і сподіваємось, що ти не відмовишся випити за нас шампанського. Твій друг Василь».

 

26.III.1910

 

[Я ЗНАВ, ЩО КОЛИ ГОЛОДАЄШ…]

 

 

Я знав, що коли голодаєш, найкраще лягти і лежати. І я ішов на берег Дніпра і цілі години лежав на березі, дрімаючи і нічого не думаючи. Біля мене роздягались і лізли у воду, мимо мене проходили і щось закидали в мій бік, але ніхто не схилявся до мене, ніхто не питав мене і не заважав умирати. Справді! Хіба мало лежить таких, як я, і, може, умирає? Це таке звичайне з’явище у великому місті.

Пекло сонце. Я насунув капелюха на очі і лежав, і думав про те, що гарно б жити на білому світі, коли б трошки менше пекло сонце і не хотілось так дуже їсти. Десь за мною щебетали діти, кричали, бігали і іноді перескакували через мене. Але це не заважало мені, бо очі мої були закриті капелюхом, і пісок сипався на голову. Я лежав,