Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

style="">Богдай ворогам ти, не нам ти дзвеніло!

Співав бих - так годі, ведуть в калавур…

А другий раз не му вже вас

Морочить в сім ділі:

Коли німці не застріля -

Самий ся застрілю…

 

___________

 

 

Темна нічка, невидненька,

Сидить вдова старесенька.

Сидить вдова коло стола,

Тяжко, важко плаче,

За дрібними слізоньками

Світонька не бачить.

- Синку ти мій, щирість моя!

Серденько вже знає,

Що я тебе послідній раз

Оце виряджаю,-

Послідній раз, мій синочку!

Не своя дитина -

Не ти мене ховатимеш,

Як з голоду згину,

Не ти, синку, ох, ні, не ти! -

Та й лиш повалилась

Кінець стола тисового.

 

А дочка Малана

Сидить собі у запічку,-

Отак сидить цілу нічку.

Білі ручки не ламала

Ані голосила,

Лиш у стіну до протесу

Головоньку била.

 

- А за ким-то, співаченьку? -

Мете мня питати.

- Нема го тут: от що вийшов

На подвір’я з хати.

Потикнувся, сів на приспі,

На ручки склонився

Та й дрібними слізоньками,

Гей водов, умився…

 

Мийся, брате молоденький,

Най ти жаль не буде,

Що-сь ся доста не наплакав,-

Бо німецькі люде

Не дають нам заплакати

Ні заголосити,-

Браття мої, руські мої,

Чо нам в світі жити!

 

Чого нам тривати, панове молодці,

Коли наша воля в поганих руках!?

Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,

В кровавій пускають по десять роках,

По десять найкращих,- пожаль же ся боже! -

Заплакав бих, браття, та сліз уже ніт.

За тими роками, гадаєте, може,

Бих плакав, що всохли, як маковий цвіт?

Ні, браття, що впало - навіки пропало:

Абих ціле стадо цісарське всідлав -

Уже не здогоню; та й нащо б ся здало?

Ци я вже не доста в сих десять страдав?

Ні, браття-молодці, про їх не заплачу;

Про вас я заплачу, про руський талан

Та руську волю, ту рідну, козачу…

Заплачмо, панове, най трісне кайдан!

А доки тріс - богдай му біс! -

Ходімо до хати

Подивитись, що там робить

Стара темна мати…

- Не нуждуйся, моя доню.

Моє ти коханє,-

Готов твому братчикові

Ранішнє сніданє.

Зготов добре сніданєчко

Братчикові свому.

Або хочеш, аби пішов

Не снідавши з дому?

Ох, буде він, синку, доста

Голодом ще мліти,

Та й ти будеш, та й я буду…

Діти ж мої, діти,

Нащо я вас, таких бідних,

На світ породила?

Якби знала - до схід сонця

Була б утопила,

Абих була не бачила,

Як нині вас бачу!

Не плач, доню, хоч ти уже,

Най я сама плачу,

Най виплачу моє серце,

Мої темні очі,-

Най виплачу, доню моя,

Чей, борше загину!

А хто ж мені вималює

Красну домовину?

Уже не він… Мій синочку!..

Чужі-чужениці

Тесатимуть домовину

Бідній одовиці.

 

Отак собі, гейби крізь сон,

Одова проводить,

А донечка на ватерці

Снідання готовить.

Заплакали всі зіроньки,

Зарули всі півні,-

Сніданнячко вже готове…

Німецька царівне,

Ци снідала коли ти так

Або твої діти?

Ци буде й вам на слізоньках

Снідання-сь варити?

Щодня, щодня,- лиш не сестра,-

Неволя… вельможна!..

Співав бих ще, та боюся,

Що, відай, не можна.

Бо я правду лиш співаю

Та й за правду гину,

А ви правду не любите…

Прощай же, княгине!

 

Ходить братчик по дворові,

Тяжко-важко плаче,

Умиває слізоньками

Личенько козаче.

Умивайся, молоденький,

Як лебідь на морі,

Може, втопиш гарячими

Красні наші гори,

Аби на них не дивитись,

Відразу забути.

Зеленої смеречини

У німця не буде,-

Бо в німецькім, брате, краю

Росте лиш ліщина:

Не одному біле тіло,

Гей заполоч, сине;

Не одні козачі плечі

Як ножем би скраїв,-

А найдужче тих легінів,

Клятих тих гільтяїв,

Що не хочуть «панувати»

Та за домом плачуть…

А я чого?.. Коли-сь зачав,

Кінчай же, співаче!

Вийшла сестра за братчиком,

До снідання просить,

Та китайку дорогую

Слізоньками росить;

А де слізка лишень кане -

Зараз кровйов стане…

- Вже готове ти снідання,

Брате мій Іване! -

Ввійшов Іван до світлиці,

Сплаканий, аж хворий.

Єго ненька старенькая

Насилу говорить:

- Сідай, синку! Сідай, душко,

Та будеш снідати.-

А як они вже снідали,-

Не мете питати;

Не мете, ні, товариші,

Бо я вам не скажу…

Хіба й свою головоньку

Китайкойов зв’яжу…

Але ж бо я, легіники,

Китайки не маю -

Пустив свою китаєчку

Долів по Дунаю -

Кровавую, сльозавую

До ненечки в гості.

Бо і мене, пани-браття,

Хата на помості -

Була… була, соколики,

Та ляхи розбили;

Все забрали, асироті

Нічо не лишили.

Нічо? Брешу! Лишили ми

Неньку, як голубку,

Дрібні слізки збираючу

До срібного кубка,

Доки верну в Буковину,

В гори у гостину…

Ци я верну, ци не верну,-

Я післав хустину,

Аби мала моя ненька

По мені поману:

Мою хустку кривавую

Та в слізоньках прану.

Устав Іван від снідання

Та й молиться богу,

А сестричка вже лагодить

І харч на дорогу.

Ох мала то, невелика

Вдовина тертіла…

А одова як сиділа,

Так і обімліла.

А він припав до ножечок,

Вклонився низенько:

- Оставайте здоровенькі,

Рідна моя ненько,

Та й