Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

class="p1" style="">Серця добуває;

А хто хоче заспівати -

Там нехай співає.

А хто хоче говорити -

Могил много-много:

Говори си, пане-брате,

Чи ж нема до кого?

Є з ким, брате, говорити

Завтра, як сегодне;

Є чим серце наситити

Молоде, безодне;

Є чим віки напувати

Молодецьку гадку,-

Чо ж кидаєш, руський сину,

Україну-матку?

Чо ж кидаєш, недовірку,

Рідне Запороже,

А сам ідеш - у калюгу?

Жалься, моцний боже!!

 

Гайда, браття, на оренду,

Та вам куплю пива,

Лиш розрадьте нашу неньку,

Щоб ся не журила!

Бо вна думов го поїла,

Славов го плекала,

Свого серця му кроїла,-

Та чого-сь діждала? -

Трохи німця, трохи ляха,

Решту татарчати…

Ох, не плач лиш, не журися,

Україно-мати!

Хто наважив до калюги -

Помагай му, боже.

А ми, браття, не покинем

Наше Запороже;

Бо на тіїм Запорожі

Хата на помості,

В паніматки України

Будемо за гості.

 

Думки

 

 

I

 

Болить мене головонька,

Від чого - не знаю;

Зв’язав би я китайкою -

Китайки не маю.

Пустив свою китаєчку

На море, на море:

Плини, моя китаєчко,

У гори, у гори.

Вийде мати воду брати

Та й тебе спіймає,

Стане тебе ба й питати:

«З которого краю?»

А ти кажи, шовковая:

«Від сина гостина!»

А як тебе питатиме:

«Чо кров’ю крашена?» -

А ти кажи, китаєчко:

«Цісарськая слава

Красить наші китаєчки.

Кроваво, кроваво».

 

 

II

 

Межи двома гороньками

Сходить місяць зороньками.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лишіть мене, товариші,

Соколики сиві,

Лишіть мене… Ви сьогодне

Днували щасливо,

А я тужив, я журився

Цілісіньку днинку,-

Лишіть мене, голубчики,

Одну лиш годинку

Проспатися на місяці.

Най ми хоть присниться,

Що я дома розвернувся

В запашній травиці:

Милий вітер провіває,

Кучерями носить

Та росою холодною

Личко моє росить…

Затропотів тарабанчик,

Горністи зарули.

Я схопився - до кучерів,-

Би-с думав: не були!

Лиш росиця, як бувало,

Личенько полоче,-

А хоть трави не полочуть,

То полочуть очі.

 

 

III

 

Злетів сокіл понад окіл,

Я його не бачу,-

Сльози ми ся закрутили…

Та чого ж я плачу?

Тихо, серце, тихо, моє!

Є і в мене крила,

Лиш що мокрі-мокресенькі:

Сльозонька зросила.

Але завтра рано-вранці -

Вже відсидів решту -

Прийде капрал молоденький,

Випустить з арешту;

А я стану против сонця -

Висхнуть мої крила:

Боже милий! як полечу!..

Лиш коби не били.

 

 

IV

 

Ой жовнір я, легіники,

Ой жовнір я, жовнір!

Коли мені не вірите,

Дивіться на ковнір.

Який же він мальований,

Який же він красний;

Який же він окований -

Світок мій нещасний!

Ци, може, ти, моя ненько,

Не била поклони,

Ци колачі не віддала

Кумам по закону,

Що вни мені таку долю

Зелізну судили? -

Бодай же вас, батьки-матки,

Та злидні побили!

 

Попід гору високую

Крутії дороги;

Не знаєте, батьки-матки,

Як то боля ноги,

Блукаючи з зелізнойов

Од краю до краю.

Гой, піду я, батьки-матки,

З конем до Дунаю

Та й тручу я зелізную

В дунайську долину,

А сам собі на коника -

До неньки полину.

А в ненечки старенької

Хати на помості;

Коли з долев не утону,

То буду за гості…

 

 

V

 

Ходжу-блуджу по дорозі,

Серденько ми мліє,

Обернуся к Буковині,

Чи вітер не віє.

Ані вітер не повіє,

Відки серце хоче;

Заплакав би на доленьку -

Не служать вже очі.

Повій, вітре, повій, буйний,

Відки тя чекаю,

Та привій ми хоть листочок

З козацького краю,

А з нашої Буковини

Мальовану квітку,

А від мої миленької

Китайку-позлітку!

Нехай очі повтираю,

Головоньку зв’яжу;

Нема кому поскаржитись -

Я квітоньці скажу.

Вона скаже другим чічкам,

А другі знов далі -

Будуть моє тяжке горе

Усі чічки знали.

 

 

Новобранчик

 

Поема

 

 

Костю Горбалеві на поклін, аби згадував 2-го німецького просимця 1852 року, коли мене обстригли.

 

 

Пролог

 

Братику мій, не цурайся

Хоть ти оден цего бранця;

Не цурайся єго сліз,

Що в поклоні ти приніс.

Бо го люди на кеп від себе прогоня,-

Ніби коли в латтю, то він вже не їх,-

Де кури не піють, де дзвони не дзвоня:

- От там ти - та там ти! - справляють на сміх.-

В нас хліб не вродився, нічо не зібрали,-

Так люди до його, та й замкнуться в кліть.

Бодай ви святого таки не діждали,

Коли співакові кавалка вже ніт!

Або ж я го, люди, задармо в вас хочу?

Я буду співати, му серце топить,

Я буду робити, аж вилізуть очі,

Лиш дайте прожити, між вами прожить,

Гарненько-мирненько, як в вас то живеться,

Де пречиста божа за столом сидить,

За тисовим столом із вами посполом.

Ох браття-панове! аж серце ся б’єть,

Аж душечка в мені крильми собі збила -

Зриват ся летіти, залізячко - дзур! -