Юрій Андрійович Міцик - Тиміш та Юрій Хмельницькі

до війська Шереметєва приєдналися одинадцять українських полків під командуванням наказного гетьмана Тимоша Цицюри, і об’єднані війська продовжили похід на Любар та Чуднів. Юрій Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тис.) і мав доганяти Шереметєва на Волині. З ним у похід виступили досвідчені старшини, які добре зарекомендували себе ще в часи Богдана Хмельницького: генеральний обозний Тиміш Носач, миргородський полковник Григорій Лісницький, брацлавський — Михайло Зеленський, чигиринський — Петро Дорошенко, вінницький (кальницький) полковник Іван Богун, могилівський — Остап Гоголь, уманський — Михайло Ханенко, а також Іван Груша та Іван Кравченко. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.

Зовні події розгорталися подібно до кампанії 1655 року. Але тоді цар Олексій кинув на західний напрямок майже всі свої війська і сам узяв участь у поході. Того року російській армії, яка діяла разом з українським корпусом Івана Золотаренка, вдалося добитися блискучих успіхів у Білорусії, що вплинуло на ситуацію і на українському фронті. Крім того, Українська держава до кривавої міжусобиці 1658–1659 рр. мала значно більший військово–економічний потенціал. Врешті, й міжнародна ситуація в 1660 році склалася значно гірше для України, ніж у 1655–му. Тоді проти Речі Посполитої діяла з усіх боків могутня коаліція, а тепер російсько–українським військам доводилося сподіватися лише на свої сили. За таких умов ведення походу двома окремими групами військ було просто явним прорахунком російського та українського верховного командування. До того ж «герой» каральних операцій в Україні 1658–1659 років князь Борятинський непорушно засів у Києві й не надав допомоги Шереметєву. Тим часом армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад 100 тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Станіслав Потоцький, Єжи Любомирський, Ян Собеський, Амурат–солтан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько–українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати невдоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це теж спрацювало. Досить сказати, що вже на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько–українських військ розмежувався, Шереметєв поспішив відгородитися земляним валом від козацького корпусу Цицюри.

З 14 вересня зав’язалися тяжкі бої під Любаром, в яких одразу виявилася перевага коронного війська, що ним командував польний гетьман коронний Єжи Любомирський. Не витримавши тиску противника (особливо потужного удару було завдано 28 вересня), Шереметєв «оборонною рукою» став відступати до Чуднова. Тут його надійно обложили, а 5 жовтня розпочалися штурми його табору, причому з польського боку тут відзначилися і такі знані особистості, як колишній гетьман Іван Виговський, полковник Стефан Немирич (брат Юрія Немирича), поручник Патрік Гордон — майбутній сподвижник Петра І. На виручку «Шеремету» й козацькому корпусу Тимоша Цицюри поспішив Юрій Хмельницький. Про його наміри уже знав Любомирський і скерував до Юрія посольство з пропозицією перейти на польський бік, даючи гарантію збереження усіх прав та вольностей Війська Запорозького. У складі цього посольства були представники української православної шляхти, імен яких, на жаль, не знаємо. Посольство стимулювало пропольські настрої серед оточення Юрія Хмельницького. Тим часом тривали потужні польські атаки на табір Шереметєва, а потім їхнє командування повторило по суті план Богдана Хмельницького, котрий він блискуче реалізував свого часу під Зборовом: частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновом, а друга, більша, на чолі з Любомирським була кинута напереріз Юрію Хмельницькому. Вже 7 жовтня передові частини війська Речі Посполитої, якими командував Іван Виговський, і татари вдарили на Юрія Хмельницького під Слободищами. Розгорілася битва… Коли поляки оволоділи самим містом, вони з подвоєною енергією взялися штурмувати козацький табір. Його оборонці, в т. ч. й чимало старшин, не виявили тут належного бойового духу, бо не мали відповідних стимулів до воювання. Тим часом нависла загроза тотальної поразки. Саме тут Юрій Хмельницький дістав справжнє бойове хрещення: потужний удар польсько–кримських військ приголомшив його, до того ж усі подумали, що Шереметєва вже розбито… І в розпалі тяжкої битви, коли вороги нібито вже брали гору, Юрій Хмельницький у розпачі замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з кривавої січі. Лісницький мусив перервати молитву гетьмана, сказавши: «Відклади своє набожество на потім, а тепер подумай про нас». Досвід деяких полковників — ветеранів Визвольної війни (Івана Богуна, Григорія Гуляницького, Григорія Лісницького, Тимоша Носача та ін.) дозволив українському війську вистояти того дня і завдати полякам тяжких утрат. Але було ясно, що Слободищенську битву українське військо програло… Потім український хроніст Феодосій Софонович відзначав, що козаки «не хотіли з поляками битися под Слободищами, але кричали передатися». Інший літописець, який переробляв твір Софоновича, додав важливі деталі: в ході битви «Виговский, будучий з ляхами, просил примиря, аби и кролю голдовали, але Хмелницкий не хотіл того. Козаки крикнули, аби змирил з ляхами… волали: “Здаймося”». На скликаній старшинській раді все виразніше зазвучали голоси прихильників замирення з Річчю Посполитою. Першим цю думку висловив Григорій Гуляницький, який раніше був одним з найвпливовіших прибічників Виговського і тепер зайняв непримиренну позицію щодо Москви. Його підтримали полковники Іван Груша, Павло Тетеря та інші, які стали схиляти гетьмана до зміни зовнішньополітичного курсу. Відіграли свою роль і настрої козацьких низів, і послання Виговського, який запевняв у необхідності розриву Переяславського договору 1659 року. Деморалізований Юрій Хмельницький врешті погодився розпочати мирні переговори, хоча про всякий випадок вислав посольство і до царя, яке було арештоване московськими воєводами. Було налагоджено контакти й з Нурадин–солтаном, який погодився виступити в ролі посередника між українською та польською сторонами, і, дійсно, його місія була успішною. До табору військ Речі Посполитої, насамперед до коронного гетьмана Любомирського, козаки послали Петра Дорошенка на чолі групи дипломатів (Г. Лісницький, М. Ханенко, І. Кравченко, М. Махаринський), і той швидко досяг згоди щодо перемир’я. 27 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький з деякими представниками українського уряду підписав договір з 10 пунктів, який багато в чому повторював Гадяцьку угоду, за винятком статті про Велике князівство Руське, а наступного дня відбулася взаємна присяга української та польської сторін. Про цю подію чимало писалося й друкувалося в іноземній пресі та хроніках. Зокрема німецька брошура «Достовірне розгорнуте донесення…» («Wahrhafer ferner Bericht…») вмістила на своїх сторінках низку документів, у т. ч. лист Юрія Хмельницького до короля Яна Казимира від 20.10.1660 року. Після поразки розтанули сподівання на корисні для України умови договору… Представники Речі Посполитої не погодилися