Юрій Андрійович Міцик - Тиміш та Юрій Хмельницькі

відновити Гадяцький договір, а відклали цю справу до переговорів у Варшаві. Там Гадяцький трактат формально поновили, але фактично він мав увійти в життя у надто обтятому вигляді.[2]

Тепер Україна ставала автономною одиницею уже в складі Речі Посполитої… Після цього польське військо повернулося до Чуднова, щоб остаточно розгромити «Шеремета». Про поразку під Слободищами та кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана було повідомлено Т. Цицюру та підлеглі йому війська. Зачувши про таку новину, чимало козаків стали масово полишати табір, і врешті сам Цицюра перейшов на бік Польщі. Шереметєв же під новими ударами мусив капітулювати 23 жовтня…

У цій битві пропало потужне російське військо, через що цар знову почав готуватися до евакуації з Москви на Волгу, а сам Шереметєв опинився у кримській неволі. Найголовнішим пунктом капітуляції була відмова російського уряду від претензій на Україну, чого цар не міг пробачити своєму боярину (той вийшов з кримської неволі лише через 22 роки!). За словами літописця Величка, частина ординців не втрималась від спокуси пограбувати українські землі і невдовзі, набравши ясиру, поверталася з Волині до Криму. Їх перестріли запорожці на чолі з Петром Суховієм, які поспішали на допомогу Шереметєву, розбили напасників і звільнили всіх полонених. Довідавшись про результати Чуднівської битви і укладення миру, запорожці вирішили змінити свої плани і помститися за Тимоша Хмельницького. З цією метою вони здійснили напад на Трансільванію і, взявши шість прикордонних міст, повернулися із здобиччю на Січ.

Тим часом Москва, довідавшись про сумні для неї результати походу і про укладення Юрієм Хмельницьким Чуднівсько–Слободищенського миру, засипала його листами з вимогою розірвати цей договір і повернутися «під руку» царя Олексія. 18 листопада було навіть послано з цією метою до Чигирина гінця Феоктиста Сухотіна, але безрезультатно.

Через деякий час у Корсуні відбулася козацька рада, яка підтвердила обрання Юрія Хмельницького гетьманом. Ми маємо її опис у першій польській друкованій газеті «Польський Меркурій». Отже, рада відбувалася таким чином:

«У Корсуні при Спаській церкві є велика площа. Туди зійшлася чернь і згідно зі звичаєм утворила коло. Найперше приїхав зі своєї квартири його мость пан воєвода (чернігівський воєвода Станіслав Казимир Беневський. — Ю. М.) і послав по пана гетьмана, котрий тут же прибув із полковниками. Там, поклавши на шапку на землі булаву (це є у них знаком відставки), він [Юрій Хмельницький] промовив кілька слів до черні, кажучи, що ми з Божої і вашої волі повернулися до природного пана; а щоб уже жодні московські уряди між нами не залишалися, король його мость, наш милостивий пан, зволив прислати свого комісара, щоб той вчинив між нами лад і т. д. Після нього слово взяв пан воєвода і промовляв добрих півгодини при надзвичайній тиші всіх присутніх, виводячи батьківське старання його королівської мості у справі довірених йому Богом земель, бо король не мечем, а своєю ласкавістю прагнув направити заблуканих на вірний шлях. При цьому воєвода вказав на всі їхні вади, кажучи, що вони пішли за поганою радою і при ній були б пропали. Він зробив висновок, що його королівська мость, пан милостивий, знає все, що робилося ними, але жертвує Господу Богу за наші гріхи і пускає в непам’ять все, що діялося. У відповідь вони кричали до неба, дякували Господу Богу і королеві його мості, нарікали на старшину, котра задля власної вигоди завела їх на манівці. Кричали, що як хто буде бунтувати, то вони самі такого, навіть рідного батька, будуть убивати. Врешті пан воєвода, скасувавши царські уряди, підняв із землі булаву і від імені короля його мості віддав її Хмельницькому. Другу ж булаву він віддав Носачу на обозного, що було прийнято із вдячністю та ентузіазмом. Врешті пан воєвода вимагав, щоб [козаки] свою вірність підтримали присягою тут же, в церкві. Всі закричали, що вони всі готові до присяги, і з цим пішли до церкви. Там вони подякували Богу, а потім поставили аналой посередині церкви, а на ньому — Євангеліє і в дуже урочистій формі присягли, голосно повторюючи за писарем [слова присяги]. Не з примусу, але добровільно вони з великою охотою тиснулися до присяги і відприсягалися московського царя та його урядів. Після виходу з церкви їх достатньо частував пан гетьман. Бенкет тягнувся кілька годин до ночі, при цьому потужно били з гармат. З особливою честю вони згадували королеву її мость, пані нашу милостиву (дружину Яна Казимира Людвіку Марію Ґонзаґа. — Ю. М.), віддаючи належне особливій турботі його королівській мості, завдяки чому вони після таких значних провин були милостиво приведені до королівської милості і до єдності з Річчю Посполитою.

На другий день, тобто 21 листопада, знову була рада, у котрій тільки читали привілеї, дані з сейму Війську Запорозькому, їх слухали у великій тиші з увагою і були ними дуже задоволені. Вони сердилися й нарікали на старшину за те, що вона їм не читала привілеїв і не ознайомлювала з ними, кажучи, що якби нам читали ці привілеї, то ніколи б не дійшло до чогось поганого, ми задовольнялися б ними.

Була рада і втретє наприкінці листопада. Там козацькі емісари добивалися, щоб Семен тут же склав печатку, яка мала бути віддана пану Тетері, що й сталося. Пан Тетеря помірковано декларував, що коли б у Війську Запорозькому сталася якась відміна і незичливість проти природного пана, «то тоді я не тільки печатки, але й України не хочу знати». При цій оказії він багато казав їм про московське тиранство, про царські замисли, котрі зрозумів, коли був послом у царя і т. д. Всі закричали: «Не дай, Боже, нам думати про царя або про бунти. Просимо, щоб ти керував молодістю Хмельницького, а ми на тебе покладаємо відповідальність за наших дружин, дітей і майно…».

19 грудня 1660 р. з Чигирина було послано посольство до Варшави (Семен Голуховський, Степан Пітух, Іван Креховецький, Олександр Скородкевич), яке мало добиватися не тільки підтвердження умов Гадяцького договору, але й розширення прав та вольностей Війська Запорозького. Але Варшава діяла вже з позиції сили і відмовила послам у найважливіших пунктах. 6 січня 1661 р. з