Юрій Андрійович Міцик - Тиміш та Юрій Хмельницькі

все домовлявся. Боячись за життя гінця, гетьман відправив його з Чигирина до Суботова й обіцяв дати там прощальну аудієнцію. Але в понеділок до Суботова привезли тіло закатованого московитами Данила Виговського («очі виколоті і залиті сріблом, вуха просвердлені свердлом і сріблом залиті, пальці поперерізувані, литки ніг на шматки по жилі порізані, нечувана жорстокість»). Олена — удова Данила і сестра Юрія Хмельницького — з розпачу вдарила об труну головою так, що тяжко поранилась. Прибіг з кількома козаками і Хмельницький, а побачивши тіло, став гірко плакати. Олена «прокляла його тяжким прокляттям і, коли він хотів йти до неї до хати, кинула в нього поліном. Потім через це тіло між козаками, які побачили таке жорстоке жалування, почалися значні заворушення». Лише у вівторок гонець був відправлений до Умані, а гетьман дав йому пристава, щоб убезпечитися від «гультяйства». Компанію йому склав і Григорій Лісницький. В Умані ж його тепло зустріли місцеві козаки на чолі з Ханенком і запевнили його у приязні до короля й Речі Посполитої. Селецький насамкінець зауважив, що між правобічними та лівобічними козаками існує «велика ненависть, неприязнь і недовіра… нарікають на Цицюру, що їх підвів… взагалі велика недовіра між москвою та козаками і між (самими) козаками… велике запустіння в Україні». Як бачимо, Юрій Хмельницький вже тоді не мав значного авторитету, а керувати Гетьманщиною, провідна верства якої дотримувалася діаметрально протилежних поглядів на зовнішню політику держави, ставало неймовірно тяжко.

15 травня 1660 р. Юрій Хмельницький вирядив посольство (В. Золотаренко, Ф. Коробка, К. Матюта) на переговори з представниками Речі Посполитої у Борисові. У даній їм інструкції мова йшла лише про кордони, ліквідацію церковної унії, звільнення батька генерального осавула Івана Ковалевського тощо. Ні про яке підданство королеві в інструкції не говорилось…

Ставши одноосібним правителем Гетьманщини, Юрій Хмельницький видав 11.11.1659 р. одразу три універсали: два на користь Мгарського, а один — на користь Свято–Микільського Крупицького монастирів. Узагалі цей місяць був дуже напруженим для молодого гетьмана, який мусив зайнятися невідкладними адміністративними справами, виїжджав з Чигирина до Ведмедівки, Корсуня та Богуслава. Тоді ж він підтвердив або видав нові універсали на користь Софійського монастиря у Києві, Свято–Микільського Крупицького та Свято–Троїцького монастирів у Козельці, дав грецьким купцям право на безмитну торгівлю, автономний суд. Взагалі 1660 рік був досить врожайним на універсали, бо пішли нові надання Юрія Хмельницького вищезгаданим Крупицькому та Лубенському Мгарському монастирям, а також Ніжинському монастиреві (на містечка Мрин і Салтикову Дівицю), Спасо–Преображенському Новгород–Сіверському, Св. Параскеви у Чернігові, Пустинно–Микільському, Межигірському, Флорівському в Києві та ін. Відомі універсали Юрія Хмельницького, якими стимулювався розвиток торгівлі: про звільнення від мита київських купців, про заборону чинити кривду чернігівським міщанам. У даному випадку Юрій Хмельницький продовжив політику своїх попередників (Богдана Хмельницького та Івана Виговського). Дістали за універсалами Юрія Хмельницького права і маєтності Ніжин, коростишівський протопіп, ждановський священик о. Іван Степанович, вибельські сотник Стефан Шуба та обиватель Данило Знойко, лубенський отаман Павло, військовий товариш Карпо Мокрієвич, чернігівський козак Василь Болдаковський, Улас Федоренко та ін. Щоб посилити свій авторитет на Сіверщині, гетьман взяв під опіку всю любецьку шляхту.

Зайнявся Юрій і зовнішньополітичними справами, від яких багато в чому залежало, бути чи не бути Гетьманщині. Він мусив оперативно реагувати на всі події, що відбувалися в столицях сусідніх держав, і втримати хитку рівновагу, продовжити якомога надовше мирний перепочинок для України. Однак цього важко було тоді досягти, і гетьман із своїм урядом не уникнув помилок та прорахунків. До їх числа можна віднести зокрема спроби продовжити молдавську політику в дусі Богдана й Тимоша Хмельницьких. Привід до цього подала сама молдавська сторона. Тамтешній господар Костянтин Щербан опинився у скрутному становищі, бо проти нього збирав війська протурецьки налаштований конкурент — колишній господар Георгій Гіка та син колишнього молдавського господаря Матвія Басараба — Василь. Ще 16.11.1659 р. Костянтин просив допомоги у царя Олексія, зокрема прагнув уплинути на Юрія Хмельницького, щоб той дав військо на підмогу. Гетьман написав 29 листопада цареві про свою згоду дати поміч, але Москва зволікала з відповіддю. Щербан не зміг утриматися на престолі й мусив тікати в травні 1660 р. з невеликим військом до Могилева–Подільсько–го, потім до Умані й Чигирина. У гетьманській столиці в липні 1660 р. йому довелося знову просити заступництва у Юрія Хмельницького та царя Олексія. Останній тягнув з відповіддю і врешті заборонив Юрію Хмельницькому давати господарю–емігранту військову допомогу, боячись конфлікту з Османською імперією. Але гетьман через уманського полковника Михайла Ханенка і Остафія Стаматієнка вів активні переговори з Щербаном, котрий осів у Кам’янці–Подільському, а в січні 1661 р. послав у Молдавію кількатисячний козацький корпус, який навіть зумів узяти молдавську столицю — Ясси. Однак ця акція не мала особливого успіху, лише погіршила стосунки з Османською імперією та Кримським ханством. Усе ж не на молдавському напрямку вирішувалася доля України…

Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть Переяславських статей 1659 року, намагалися використати їх принаймні як чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, котрі ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено підтримати ідею нового спільного походу на Західну Україну, як свого часу (у 1655 р.) блискуче вчинив Богдан Хмельницький. Ще 28 квітня 1660 р. Юрій Хмельницький видав універсал до сотників Чернігівського полку із закликом готуватися до відсічі польсько–ординському наступу. Через три дні він наказав виступати в похід проти поляків козакам Ніжинського полку. У липні 1660 року формувалися дві групи військ, які мали на меті визволити Львів і навіть (за сприятливої ситуації) дійти до Кракова. Пізніше з Києва на Захід вирушила 40–60–тисячна російська армія на чолі з боярином Василем Шереметєвим («Шереметом»). Останній не вирізнявся талантами полководця, покладався на чисельну перевагу московських військ, був людиною надто самовпевненої, грубої, навіть хамської вдачі. Досить послатися на приклад, що його наводить на сторінках свого літопису Самійло Величко. Напередодні виступу в похід «Шеремет» похвалявся перетворити Польщу на попіл, а короля доставити до Москви у срібних кайданах. Коли ж ректор Києво–Могилянської академії (ним тоді був учитель Юрія Хмельницького Йоаникій Галятовський) відповів, що треба насамперед молитися Богу, а не покладатися на свою силу, боярин відповів, «що при такій силі війська можна справитися з ворогом і без Божої помочі». Під час наради боярин, зовсім не остерігаючись, сказав на адресу Юрія Хмельницького образливі слова: «…прилично бы тому гетманишке еще гуси пасть, а не гетмановать». Що й казати, «добрий» і «своєчасний» стимул для союзника! Під Фастовом