Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

А ще за півгодини він вийшов із таксі перед триповерховим особняком і подав свою візитну картку одягненому в білий смокінг Карлові, який провів його до холу. Одне слово, все відбувалося так, як змалював інспектор Шінк'є, з тією хіба різницею, що замість десяти хвилин комісара, з огляду на його високий ранг, примусили чекати лише п'ять.

— Ходіть, будь ласка, за мною…

Слідом за Карлом комісар перейшов салон, де йому пощастило менше, як Шінк'є: прекрасної пані Йонкер там уже не було. Голландець приймав його у своєму кабінеті. Відколи пішов інспектор, пан Йонкер не перемінив ні одягу, ні, сказати б, місця. Сидячи біля письмового столу в стилі ампір, він пильно розглядав гравюри за допомогою величезної лупи, то віддаляючи, то наближаючи її до паперу.

Як тільки Мегре переступив поріг, господар підвівся йому назустріч, і комісар міг переконатися, що в своєму описі голландця інспектор не проминув жодної деталі. Одягнутий у сірі фланелеві штани, м'яку шовкову сорочку та чорну оксамитову куртку, пан Йонкер був живим втіленням образу англійського джентльмена в інтимній обстановці. І за одягом, і за незворушним спокійним виразом обличчя. Не виказуючи ні подиву, ні хвилювання, він коротко промовив:

— Пан Мегре?

І показав своєму гостеві на оббите шкірою крісло по той бік столу. Потім сів сам.

— Повірте, мені дуже приємно бачити у своєму домі таку славнозвісну людину, як ви, пане комісар…

Говорив він повільно, ніби після стількох років життя у Парижі все ще думав по-голландському і мусив перекладати кожне слово.

— Але, признаюся, я не знаю, чим заслужив честь удруге за день приймати в себе представників поліції…

Він замовк, розглядаючи свої пухкі, випещені руки. Пан Йонкер не був гладкий, але мав те, що колись називалося, поставністю. Років сімдесят тому він міг би стати справжньою знахідкою для карикатуриста «паризького життя».

Його обличчя вже трохи розпливлося, невеличкі блакитні очиці з припухлими повіками холодно стежили з-поза квадратних скелець у ледь помітній золотій оправі.

— Інспектор Шінк'є справді повідомив мене про свій візит, — мовив комісар, долаючи певну ніяковість. — Це окружний інспектор, і нам він безпосередньо не підпорядкований…

— Інакше кажучи, ви хочете перевірити, наскільки точно він вам доповів?

— Не зовсім так. Та, можливо, він не досить докладно вас описав…

На якусь мить голландець перестав бавитися лупою і пильно глянув комісарові в очі своїм вельми хитрим і водночас трохи наївним поглядом.

— Послухайте, пане Мегре, мені вже шістдесят чотири роки, і я об'їздив увесь світ. Та п'ятнадцять років тому я оселився в Парижі… Місто так мені сподобалося, що я вирішив поставити собі тут будинок. На мене ніколи не заводили судової справи, і, як у вас кажуть, моя нога не ступала в судовий зал або у відділок поліції. Мені стало відомо, що минулої ночі на вулиці перед моїм будинком була стрілянина. Як я вже заявив вашому інспекторові, ні я, ні моя дружина нічого такого не чули, бо наші спальні — у протилежній частині будинку. А тепер скажіть, як би ви почували себе, коли б ви були на моєму місці, а я на вашому?

— Певна річ, я не вбачав би в цих візитах нічого для себе приємного… Завжди прикро бачити, як до тебе вдираються люди, котрих ти зовсім не знаєш…

— Даруйте! Даруйте! Я зовсім не скаржуся на те, що ви зробили мені візит. Навпаки! Я дуже радий приймати в себе людину, про яку стільки чув. Я маю на оці зовсім не те, і ви це прекрасно розумієте. Ваш інспектор уже встиг поставити мені низку досить нескромних запитань… Хоча, зважаючи на його професію, треба щиро визнати, не занадто нескромних. Не знаю, що саме цікавитиме вас, але мене дивує, що такий високопоставлений чиновник, як ви, з'явився до мене власною персоною…

— Ну а коли це, скажімо, з пошани до вас…

— Мені дуже приємно це чути, але дуже важко в це повірити. Сподіваюся, з мого боку не буде надмірною нескромністю запитати, яким правом ви тут?

— Будь ласка, пане Йонкер. Ви можете негайно зателефонувати своєму адвокатові. Знайте, що я прийшов до вас без жодного мандата, і це дає вам право, як то кажуть, вигнати мене звідси у три вирви. Та майте на увазі, що така демонстративна відмова нам допомогти може бути витлумачена як ворожість, ба навіть намагання щось від нас приховати…

Голландець посміхнувся і, повернувшись у своєму кріслі, простяг руку до коробки з сигарами.

— Сподіваюсь, ви курите?

— Лише люльку.

— То прошу…

Витягши сигару, він майже ритуальним жестом підніс її до вуха, постукав по ній пальцем, далі зрізав кінчик якимось золотим інструментом і неквапливо запалив.

— Ще одне запитання, — мовив він, випустивши цілу хмарку блакитного диму: — Чи слід мені розуміти, що ви надаєте великої ваги цій справі і тому власною персоною обходите усіх підряд, хто мешкає на авеню Жюно? Бо було б прикро дізнатися, що лише мене самого вшановано такою честю.

Мегре також заходився підшукувати слова.

— Ні, на цій вулиці ви не перший, кому я ставлю подібні запитання. Мої інспектори, як ви кажете, обходять усіх підряд, хто мешкає на цій вулиці. І коли я вирішив зробити вам цей візит власною персоною, то лише тому, що вважаю вас гідним виняткової уваги.

Голландець ледь кивнув головою, немов на знак подяки, та було видно, що він не дуже йняв віри своєму гостеві.

— Що ж, я спробую вам відповісти… Сподіваюся, мені не треба нагадувати вам, що я не допущу жодного втручання в моє особисте життя.

Мегре вже розтулив був рота, щоб відповісти, як раптом задзвонив телефон.