Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

говорить головний комісар Мегре, начальник бригади карного розшуку…

— Слухаю вас…

В уяві комісара відразу постав сухий підозрілий молодик — недарма ж він лише другий секретар — білявенький, певно, одягнутий аж надто елегантно, як це водиться з людьми півночі.

— Я хотів би навести довідки щодо одного з ваших підданців, який уже давно живе в Парижі… Певно, ви його знаєте…

— А де ви зараз, мосьє Мегре?

— У своєму кабінеті на набережній Орфевр.

— Не ображайтесь, якщо я сам до вас зателефоную. Минуло принаймні п'ять хвилин, поки в комісаровому кабінеті задзвонив телефон.

— Даруйте, мосьє Мегре, але до нас щодня дзвонять усякі люди і часом привласнюють собі чужі титули. Здається, ви хотіли запитати в мене про когось із голландців, що мешкають у Парижі?

— Про пана Норріса Йонкера…

Комісарові чомусь здалося, ніби його співрозмовник на тому кінці проводу раптом насторожився.

— Ви його знаєте?

— У нас в Голландії не менше Йонкерів, як у вас Дюранів. Норріс також досить поширене ім'я…

— Цей Норріс Йонкер — родич амстердамських банкірів.

— Банк «Йонкер-Хагг і компанія» один із найдавніших у нашій країні. Старий Кеес Йонкер помер років п'ятнадцять тому, і, коли не помиляюся, всі справи перейшли до його сина Ганса.

— А Норріс Йонкер?

— Особисто я з ним не знайомий.

— Але ж вам відомо, що такий існує?

— Певна річ! Здається, він член гольф-клубу «Сен-Клу»… Цілком можливо, що там могли зустрітися…

— Він одружений?

— Еге ж, з однією англійкою… Принаймні так мені казали. Дозвольте і собі запитати вас, мосьє Мегре, чим вас цікавить пан Норріс Йонкер?

— Він мене цікавить остільки, оскільки…

— Ви з ним бачилися?

— Ще ні!

— Ви не гадаєте, що вам було б значно краще звернутися безпосередньо до нього самого? Далебі, я зможу дати вам його адресу…

— Я її знаю.

— Норріс Йонкер рідко буває у нашому посольстві. Bin належить до родини не тільки респектабельної, але й вельми видатної, і в мене є всі підстави гадати, що він сам людина вельми шанована… Його колекція картин славиться на весь світ…

— А що ви знаєте про його дружину?

— Мені було б легше відповісти, коли б я знав, що саме вас цікавить. Як мені розповідали, пані Йонкер народилася на півдні Франції і вийшла заміж за англійця Герберта Мура, родом із Манчестера, власника заводу шарикопідшипників.

— У них немає дітей?

— Здається, немає.

Мегре зрозумів, що більше нічого від нього не доможеться, і набрав інший номер, номер оцінника, з яким не раз мав справу і якого часто запрошували як експерта під час судового розслідування.

— Пан Манессі? Це Мегре…

— Зачекайте хвилинку, я зачиню двері… О! Тепер я вас слухаю… Ви вже вдарилися в живопис?

— Яв ньому нічогісінько не тямлю. Ви часом не знаєте голландця на ім'я Норріс Йонкер?

— З авеню Жюно? Я не тільки його добре знаю, але й провадив за його рахунок експертизу деяких картин. У нього одна з найліпших колекцій живопису другої половини дев'ятнадцятого та початку двадцятого сторіччя…

— Виходить, він дуже багатий?

— Його батько був банкіром і теж аматором живопису. Норріс Йонкер зріс поміж шедеврів Ван-Гога, Піссаро, Мане, Ренуара. Нічого дивного, що він одійшов від фінансових справ. По смерті батька він успадкував значну частину його полотен, а дивіденди, котрі йому сплачує брат, дозволяють йому дедалі збільшувати свою колекцію…

— Ви з ним особисто зустрічалися?

— Авжеж. А ви?

— Ще ні!

— Він більше схожий на англійця, ніж на голландця… Такий собі типовий джентльмен. Коли мені не зраджує пам'ять, він закінчив Оксфорд і потім ще довго жив у Англії… Хтось мені казав, що під час війни він був полковником британської армії…

— А що вам відомо про його дружину?

— О, це справжня красуня!.. Раніше вона була в шлюбі з якимось англійцем із Манчестера…

— Знаю, знаю… Шарикопідшипники…

— А чому вас так зацікавив цей Йонкер? Сподіваюся, не тому, що хтось пограбував його картинну галерею?

— Ні.

Тепер настала черга комісара вдаватися до ухильних відповідей.

— Вони часто бувають у місті?

— Гадаю, ні.

— Йонкер навідує інших аматорів живопису?

— Певна річ, він стежить за всіма розпродажами і знає, коли й що саме продаватиметься в Друо, Гольєрі, в Сотбі чи Нью-Йорку.

— Він часто подорожує?

— Ви багато від мене вимагаєте… Раніше він немало їздив, а як зараз — не знаю. Зовсім не обов'язково турбуватися самому, щоб купити картину на відкритому розпродажу. Навпаки, великі покупці здебільшого діють через своїх представників…

— Одне слово, це людина, на яку цілком можна покластися?

— З заплющеними очима.

— Дякую вам!

Від цього йому не стало легше, і, підвівшись із-за столу, Мегре без ентузіазму попрямував до шафи, щоб надягти плаща і капелюха.

Чим більш відомі, шановані люди, тим складніше мати з ними справу, з'являтися непроханим гостем до їхніх домівок, вчиняти їм допит. Здебільшого їм нічого не варто зняти трубку й поскаржитися якомусь великому цабе, а другого дня поліцаєві вже не позбутися халепи.

На якусь мить він завагався: чи взяти з собою когось із інспекторів, та врешті вирішив іти на