В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

йшли потихеньку, а далі швидше й швидше. Ось східці вниз. Так. Оце вони знайдуть десь під горою двері, а тоді вже й на волі.

Іде Самко попереду, палає надією, що ось, ось...

Ідуть, а печері нема краю. Не помічають вони, що крутяться на одному місці. Ось ще східці вниз, ще краще. Повіяло холодом, виходить десь неподалік край печері. Коли ж раптом – бух...

Самко опинився в холодній воді, а поверх нього й Марко. Добре, що не глибоко, Самкові по шию, а Маркові по груди.

Зупинилися хлопці, висякалися. Що ж його робити? Іти далі, чи вертатися? Ні, вже не вертатися. Перебрели воду.

– Я трохи не загубив свого підкапка, – прогув Марко.

«Підкапка! – Капка! – Апка!» – залунало в печерах.

Страшно Маркові, тремтить він і від холодної води, і від того, що тут навкруги все перебалакує луна.

Смикнув Самко Марка, щоб не балакати, і рушили вони далі. Пройшли багатенько, аж ось знову східці нагору. Треба й нагору, коли далі нікуди. Знову пішло рівно та недовго, бо знову східці нагору.

Ідуть хлопці. Уже й не холодно їм, навіть упріли. Аж ось наче замиготів світ. Замиготів і знову зник. Ось тобі була надія й знову нема. Ні, он знову світ. Аж ось коли край розпроклятій печері?!

Уже ось зовсім повиднішало, видно добре йти, але ще далеченько. Ні, то так здається, що далеко. А вже хлопці набили добре п’яти на каміння. Таке, хоч би й одпочити. Ні, вже на волі одпочивати.

Ось уже зовсім видно... Ось вихід з печери і дверей нема...

Ось...

Самко впустив з рук палицю від несподіванки й здивування.

Вони з Марком опинилися на тому самому майданчику, тільки вийшли з другого боку, з другої печери від входу. Глянув Самко, аж на кам’яному ослінчику сидить Старий з люлькою в зубах.

– А що, скупалися, хлопці? – запитав він насмішкувато бурсаків.

– Сідайте, одпочивайте, – промовив він рівно.

Посідали бурсаки на камені. Мокрі вони, пооблипала одежа, волосся розкуйовджене. Як курчата після дощу.

– Гм... Трохи не потопилися діти... – балакав Старий наче сам до себе.

Устав Старий з ослону, сховав люльку і подивився на бурсаків.

– От як би ви, хлопці, глянули на себе, – промовив, весело сміючись.

Глянув Самко на Марка і теж засміявся. А Марко, бачачи, що вони сміються, зареготав і собі.

– Біда тому, хлопці, хто піде поодинокий темними печерами. Бродитиме він самотній, крутитиметься на одному місці, скупає його доля в холодній воді, і прийде самотній ні до чого. У ніщо підеш, в нікуди прийдеш... – сказав задумливо Старий. – А зараз підіть до Кваска, нехай дасть вам по келихові меду та у віщось переодягнутися, – додав він і пішов у нору.

– Отаке воно, Марку, – сказав Самко, сівши на камені.

– Еге ж!

– Ходили, блудили та й приїхали.

– Атож.

– Ну, коли цей раз не вдалося, то вдруге вдасться.

– Авжеж.

Те, чого не сподівалися

На другу ніч не пішли розбійники на свою роботу. Порішили одпочити. Цілий день прибирали гуртом та чепурили свій льох, перечистили зброю, щоб не ржавіла, прали сорочки, купалися в печері, а потім грілися супроти сонця на майданчику.

Дивувалися Самко з Марком, що ота ковбаня, куди вони тоді вскочили, була зовсім близенько від льоху, тільки до неї був другий хід. Ось як воно, не знаючи, можна блудити.

Увечері всі вклалися спати, окрім двох, що пішли на варту, Старого, котрий сидів біля столу, та бурсаків, що нудилися хтозна-чого.

– А що, хлопці, не бере вас і сон? – запитав Старий.

Бурсаки мовчали.

– Бачу, юнаки, що вам у нас недовподоби, а особливо тобі, неспокійна твоя голова, – казав він, дивлячись з лагідною усмішкою на Самка. – Знаю, хлопче, знаю. Сам був такий, як ти. Краще, мовляв, голодна воля, ніж сита неволя. Незрозуміле вам наше життя, наша робота. Сказав би я вам про нашу велику гуртову думку, та однаково вона вас не захопить, бо все ще не знаєте, по чому ківш лиха. А тут у нас усі такі, що встигли з того ківша сьорбнути. Що ж з вами поробиш! Держати вас отут силоміць, то це для вас гірко, а для нас не дуже корисно. А коли так, то йдіть погуляйте. Нехай вам трохи приборкають крила. Коли з вами трапиться щось дуже лихе, то не забувайте про нас. Визволимо з усього, окрім смерті. Нам любі отакі буйні голови, що чогось шукають. Але в головах ваших ще глевкувате начиння. Нехай воно трохи зачерствіє. На те воно й молоде вино, що виграє.

Старий помовчав трохи.

– А до якого місця ви прямували? – запитав він.

Самко сказав.

– До Чернігова?