Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

далеких-далеких предків. Цій тенденції Редактор має засвітити червоне світло. НІЧОГО НЕ ЗАЛИШАЛОСЬ чи НЕ БУЛО ІНШОЇ РАДИ?

Пише добре підкутий автор: “…Іллічу… нічого не залишалось, як погодитись”. Звучить гладко для наших “двомовних” вух. Звикли ми до позичених форм. А де ж наша самобутність неповторна? Чи ж не соромно нам, коли чужинці трактують нас як свого роду младоросів? Ось що пише про переклад з української мови чеська перекладачка Рита Кіндлер: “…перш, ніж перекладати український текст, перекладач мусить засвоїти, бодай елементарно російську (!) мову”.

А ми бідкаємось, що нас мало знають на Заході! Та як же нас знати, коли для зрозуміння наших текстів треба вивчити не одну, а дві мови! Додам: часом ще й третю – польську. Чи не варто нам бути вимогливішими до самих себе? От і в наведеному прикладі по-нашому треба сказати “…Ілліч… не мав іншої ради, як погодитись”.

ПЕРЕХОПЛЮВАТИ ПОДИХ чи ЗАБИВАТИ ДУХ?

Деякі змавповані форми закорінились у нашій мові завдяки тому, що їх запозичили з іншої мови наші класики і докопатися до питомих українських форм можна хіба з поміччю свого роду мовної археології. Візьмім пару перехоплювати подих. Українці у живій мові віддавна практикували пару забивати дух, і це відбито в літературі: “Денисові знову забило дух, але вже не зі страху…” (Грінченко). Соловецький класик Собко пише вже трохи інакше: “…холод перехоплював дух”. А ще один його сучасник пише так: “Лють перехоплювала Тарасові подих…” (Ільченко). Крок за кроком наше забивати дух обернулося на перехоплювати подих. Коротку форму заступила довжелезна позичена. Мовознавче КҐБ називало цей лінгвоцид взаємозбагаченням мов. Редактор від Бога має перехоплювати такі форми й не давати їм “оприявнюватись” на сторінках довірених йому творів.

МАРНОСЛАВСТВО чи ПИХА або ПОРОЖНІЙ ГОНОР?

Під впливом мавпування до нашої лексики зайшло багато слів та виразів, які через свою штучність не приживаються в живому мовленні і, відверто кажучи, відвертають часом самих українців від своєї мови. До таких форм я б відніс слова марнославство, марновірство, марнолюбство, марнослів’я та ще деякі. Їх створено штучно шляхом копіювання російських книжних і застарілих форм тщеславие, суеверие, суесловие. З цих слів лише марновірство фіксує словник Грінченка, але не наводить прикладів, вказуючи, що його запозичено із словника Желехівського, який приписує це слово Кулішеві. Що ж, і Куліш не святий, він міг часом ужити й невдале слово. Марновірство (калька від суеверия) по-українськи – це забобонність. Щодо слова марнославство, то я б назвав його “словниковим” словом. Його рекомендують РУС-и УССР і фіксує СУМ АН УССР, але не наводить прикладів з літератури. З літератури ж відомо цілу низку живих синонімів цього слова пиха, пихатість, славолюбство, гонористість, гординя, порожній гонор. У будь-якому стилі нашої мови краще обходитись без книжних штучно зляпаних слів. Назву твору Теккерея “Vanity fair” я б переклав “Ярмарок гордині”.

ВЕРТІТИСЯ, ЯК БІЛКА В КОЛЕСІ чи КРУТИТИСЯ, ЯК МУХА В ОКРОПІ?

Деякі запозичені звороти легко написати, але їх не завжди легко вимовити. Пише авторка оповідання: “Він вертівся по таверні, як білка в колесі…”. Оригінал цього виразу вертелся, как белка в колесЕ має наголос на останньому Е і цей наголос в українській версії не так легко перенести на О: в кОлесі. Практикування таких форм у двомовному середовищі спричинить перенаголошення українського слова кОлесо. Неправильне наголошення українських слів у живому спілкуванні є однією з рис псевдоукраїнського або київського койне. Щоб не допускати переголошення слів нашої мови і щоб бути собою, варто по змозі не вживати перелицьованих форм, коли є свої, пристосовані до своєї вимови вирази. Таких виразів на заміну наведеної вище кальки ми маємо досить: крутитися, як муха в окропі, вертітися, наче в’юн в ополонці, крутитися, як посолений в’юн, крутитися, як дзиґа. Чи ж не краще звучатиме “Він крутився по таверні, як дзиґа…”?

НІЧОГО ГРІХА ТАЇТИ чи НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ?

Партнером білки в колесі в сучасних текстах виступає вираз нічого гріха таїти. Де тільки на нього не натрапиш! Не таять гріхів письменники, журналісти, літературознавці, академіки, не кажучи про високих посадовців. А своє і неповторне ніде правди діти приречено вікувати у хрестоматіях з літератури, та й то скорохвацькі лицювателі класиків збираються і цим самобутнім виразам скрутити в’язи, усучаснивши “застарілих” письменників. Тим-то я, грішним ділом, часом собі думаю: Чи не краще переробити їх на “общепонятну” мову і не мати клопоту з класикою? Ніде правди діти – думаю.

17. ХТО ВІД БОГА, А ХТО Й НІ

Прийшов до мене лист від читачки, де вона пише таке: “По-перше це дуже умовне й суто особисте поділення редакторів на тих, “хто від Бога” і “хто не від Бога” – за якими критеріями їх розрізняєте? Звісно, що кожний посадовець вважає себе й “від Бога” і “від найвпливовіших батьків та родичів”, оскільки не знаю як там в Америці, а в Україні майже всі посади, навіть реалізаторів на базарі, тепер передаються в спадщину”.

Я відповів цій читачці, що “редактори від Бога – це реалія життя: є артисти і є народні артисти”. Не можна не погодитись із думкою, що всякий поділ – є умовний поділ. Таж заки стати народнім артистом актор мусив бути просто артистом. Так само й посередній сьогодні редактор може завтра стати редактором від Бога. Щоб це сталося, я й пишу свої