Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

чужомовними словами. Один такий скорохвацький автор назвав свою книжку Homo honorarus, де йшлося про людей, що прагнуть гонорарів. Очевидно, що першим, кого мала б “узяти на зуб” згадана книжиця, це сам автор, бо, він якраз і є представник “гонорарної людини”. У гонитві за нібито чужим йому гонораром і славою гумориста, він оскандалився, довівши, що марно тер штани на університетській лаві, бо не засвоїв елементів латини, яку мусив вивчати. Латинською ж мовою “гонорарна людина” – Homo honorarius. Як тут не згадати монологу ревізора з комедії Гоголя: “З кого смієтесь? Із себе смієтесь!”. Нема сумніву, що твір гумориста ніхто не редагував, а якщо й редагував, то такий же ерудит, як і автор.

Кортячка ошелешувати читача іноземними словами у назві книжок має неабияке поширення. Читаю таку назву: Personae verbum і тут таки в дужках переклад (Слово іпостасне). Питається, нащо така подвійна бухгалтерія? Чи не досить назви в одній мові? Воно й українська назва так само замудра. 90 % читачів не зрозуміють, що воно таке іпостасне слово. Автор, безперечно, не “спускався” до розмов з добрим редактором. І сам собі пошкодив.

ПУШКІН чи ЛЕРМОНТОВ?

Говорить письменниця і її слова йдуть у друк: “Я отак дивлюсь печально, як ото Пушкін писав, на наше покоління, і думаю…”. На жаль, писав це не Пушкін, а Лєрмонтов. Письменниця помилилась. Цю помилку треба ставити на карб не їй, а редактору. Редактор, зрештою, теж може не знати, хто писав ці рядки. Але володіючи досвідом, він у цій ситуації мав би віддати слова письменниці так: “Я отак дивлюсь печально, як ото один поет писав, на наше покоління, і думаю…”. Такий варіянт покриває недоліки знань і письменника і редактора. Письменники й редактори є люди і їм властиво помилятися і дечого не знати. Але на таку можливість у підкутого редактора завжди знайдеться вихід. Коли не знаєш чийогось імени, а знаєш його фах чи покликання, зігноруй ім’я і вживай тільки фах.

ЦІЛУЙ її, ЦІЛУЙ ЇЇ! чи ЦІЛУЙ, ЦІЛУЙ, ЦІЛУЙ ЇЇ!?

У літературознавчій статті автор цитує рядок з поезії О. Олеся: “Цілуй її, цілуй її – знов молодість не буде!”. Знавець поклався на свою пам’ять, але наша пам’ять не бездоганна, як у комп’ютері, а має провали. Тим-то редактору варто перевіряти цитати, наводжувані у творах письменників. О. Олесь насправді писав трохи інакше: “Цілуй, цілуй, цілуй її – знов молодість не буде!”. Отож редактор дістає ще й додаткове навантаження – перевіряти цитовані вислови у довірених його опіці творах. Хай яка це величезна робота, але її не можна нехтувати: хоч кара й велика – треба відбувати.

ЧИ БУДЕ ДІВЧИНА, ПРИЙШОВШИ НА ПОБАЧЕННЯ, ЧЕКАТИ ПАРТНЕРА ПІВГОДИНИ?

Досить підкутий автор у доволі цікавому й оригінальному оповіданні змушує молоду дівчину чекати на свого кавалера цілих півгодини. Цей факт у творі засвідчено так: “Лера мене дочекається, хоч я забарюся аж на цілих півгодини…”. Очевидно, автор не пройшов за молодих літ університету побачень, або, якщо й пройшов, то забув. З власної практики знаю, що більше як 5-10 хвилин дівчина не буде чекати приходу на побачення свого партнера. Звичайно, всяке правило має винятки, але у згаданому творі виняткових ситуацій і так чимало, тож навряд, чи доцільно переобтяжувати твір винятковими ситуаціями. Можливо, що захоплений сюжетом читач не зверне уваги на згаданий факт, але цього не можна сказати про читачку. Гонорова читачка не повірить наведеному вгорі пасажу, і після цього може не повірити й усьому твору. Щоб уникнути зайвих надзвичайних ситуацій, краще факт спізнення героя на побачення не згадувати, або згадати, не наголошуючи на тривалості запізнення. Можна же сказати коротше: “Лера мене дочекається, хоч я і забарюся…”. Можна факт спізнення на побачення не згадувати зовсім, і це нічого не змінить в оповіді. Доскіплива точність в описові подій не завжди сприяє донесенню описуваного до читацької свідомости.

* * *

Як бачимо, обов’язки редактора вимагають від нього неабиякої ерудиції. Редактор мусить мати до своїх послуг велику бібліотеку. Найпрактичніше, звичайно, відвідувати публічну бібліотеку, бо мати вдома чи в редакції твори усіх своїх та зарубіжних класиків, на ділі, неможливо. Отже, той, хто думає, що редакторська праця – це свого роду відпочинок, глибоко помиляється. Редактор, якщо це справжній редактор, працює більше й “мозольніше”, ніж письменник. Талановитий письменник на крилах свого хисту літає у хмарах, відриваючись від землі. Приземлювати письменника і є покликання Редактора.

16. БУТИ СОБОЮ чи МАВПУВАТИ?

Редактори 20-их, 30-их років XX століття могли покладатися на коректорів, коли йшлося про “виловлювання мовних та друкарських помилок”. Тодішні коректори чули питому українську мову від своїх батьків або дідів, і це помагало їм виловлювати авторські ляпсуси. Сьогодні становище змінилося. Сучасні коректори, якщо й чули українську мову, то переважно з радіо або від учителя в школі. За часів СССР ні радіо, ні вчителі не володіли питомою українською мовою, а мусіли користуватися офіційним койне, зафіксованим у “нормативних” російсько-російських словниках. Через це сучасні коректори не виправляють текстів нинішніх “текстовиробників”, де рясніють такі кавалки, як зраджувати кому, а не кого, вчитися чому, а не чого, згідно чого, а не з чим, відповідно чого, а не до чого. Отже, на Редактора сьогодні лягає ще й повинність “доброго коректора”.

У сучасних текстах багато слів та виразів живцем змавпованих з інших мов – переважно з російської мови, але є прецеденти і з польської (спротив = sprzeciw) та англійської через російську (ноу-хау = know-how = досвід). Іншими словами, ми перестаємо бути собою й уподібнюємось до своїх