Надія Біла - Крута компанія

— Я сиджу, — Діма не помічає гучного цмокання в себе під боком, — перебираю щось у твоєму планшеті. «Контакт» або новини читаю, дивлюся на тебе й усміхаюся. Мені так добре. Ти спиш. І все навколо таке спокійне: у мене в чашці, у твоєму ліжку. Усе плоске, без жодного сплеску. Наче німе кіно. І я знаю, що так буде завжди.

— Це не кіно, Дімка, це фотографія, — ти теж штовхаєш його в плече. Він тебе обіймає. І обійми ці без підтексту, німі, без сплеску.

— І таких фотографій у мене в голові штук сто на день, а може, і тисяча.

— А ти не пробував писати?

— У сенсі? У школі писав у зошитах, — гмикає він. Це вже повернувся звичайний Дімка, нашорошене курча.

— Добре, — встаєш ти. — Ходімо.

— Куди?

— До мене.

Він піднімається й нічого більше не запитує, тільки дивиться. Напевно, за пару секунд нафантазував на цілий порнофільм. Наївний.

Ти залишаєш його на сходах — бракувало тільки знайомити його з батьками, ідеш до своєї кімнати, висуваєш шухляди одну за одною. Перша гуркотить відірваним коліщатком, інша забита зошитами, які вилазити з ящика не бажають.

Потім ти перебираєш пописане й чисте, шукаєш і шукаєш, але ніяк не можеш знайти. А вийшовши з кімнати, ти застаєш Дімку в передпокої, у розстебнутій куртці, і тато своїм животом ось-ось притисне його до стіни. Але живіт у тата не загрозливий, ні, просто дуже великий. Цьому животу ти можеш подякувати за свою товсту дупу. Якби твій тато був як у Міри, вузенький і низенький, то і ти б вийшла зовсім іншою, тоненькою.

— Запрошуй хлопця на кухню! — кричить мама.

На кухні дзвенить посуд, рветься з крану вода.

Мама завжди викручує обидва крани наповну. Тато їй докоряє. Ти підозрюєш, що це мамин бунт проти таткової тиранії. Йому треба, щоб суп був насипаний у тарілку із жовтим обідком (вона зручна), а ложка обов’язково була із широкою ручкою і колоском на язичку (таких лише три залишилося, їм уже років двадцять), і не приведи Боже, перегріти суп і налити занадто гарячим. Тато тоді засмучується як дитина й мовчки сидить над тарілкою.

Мама обіцяє одного разу вилити суп йому на голову, але тільки відрізає третій шмат хліба й підсовує до тарілки. Тато вмочує хліб у суп, і поки той стигне, усі три мокрі шматки зникають у мішку таткового пуза. Ти вважаєш, що в мами план: загодувати його до смерті й вирватися нарешті в дикий світ волі й кохання, тобто в прокуратуру.

Мілчин батя з’являється в коридорі, каже «добрий вечір» і дивиться. Губи наче всміхаються, а очі вузькі, підозріливі. Ну й пузо!

Дімка й гадки не мав, що її батько такий гігант, але втупився йому в очі впевнено, навіть з викликом. Нехай не думає, що Дімка боїться цього громила.

— Заходьте, будь ласка, не стійте в коридорі.

Увічливий, типу, ага! З кількома екземплярами з племені батьків Дімку життя зводило. Дяка Богові, Світланчині живуть у селі, і від них жодної шкоди, лише користь: різна смакота, ще й малого час від часу забирають на вихідні.

Усі родаки — добряки, доки не починають з’ясовувати, що їхні доньки з Дімкою роблять вечорами. Світланчиних це, знову ж, не стосується. Вона вже доросла й спить з ким хоче. У сенсі, хоче з Дімкою — і спить.

Зазвичай Дімка відразу перетворюється на загрозу, зло, від якого батьки всіма силами намагаються захистити доньку. Дімка для них — пророслий нізвідки бур’ян. Це читається в їхньому погляді, проступає в рукостисканні, встромляється йому між лопатками, тільки-но він прощається й повертається йти до дверей. Тати з Дімою знайомляться виключно заради того, щоб знати ворога в лице.

Нічого спільного з Мілчиними батьками Дімка не матиме.

— Та ні, дякую, — каже і відступає, — я тут почекаю.

— Проходьте, проходьте, — Мілчин батя, граючи добряка, жестом запрошує Дімку увійти.

Той незадоволено видихає, але його черевики вже скриплять сухим брудом по підлозі.

— Ось тут вішайте куртку, — він простягає до Діми свою товсту лапу, — Михайло Іванович.

От блін!

— Діма, — стискує він його пальці-ковбаски.

— Бойфренд? — підморгує Михайло Іванович.

Дімка трохи не крякає від несподіванки й не встигає заморозити лице. Відчуває, як його очі вилазять і брови підскакують. Блін!

— Ні, просто друг, — аби лише вуха не почервоніли. Батя якийсь начальник, стопудово. Типу, свій в дошку, а під столом — пістолет.

У коридорі мелькає тінь. Мамаша. Блін!

— Веди хлопчика до кухні!

Мілчина руда голова вилазить за батьковою спиною. Дімка нутром чує, що зараз вона здасть його з потрохами — почне усміхатися, ніяковіти, і за п’ять секунд вони опиняться на кухні, де на обробній дошці Дімку й розіпнуть як свіженьку курочку.

— Вчишся? — ніжки на фіг.

— Де працюєш? — крильця на фіг.

— Чим займаються батьки? — і голову геть точним ударом того довгого ножа, що стирчить