Надія Біла - Крута компанія

футболку, труси й шкарпетки. Ні за що не повернеться сьогодні у свій гадючник. Поспить у нормальній квартирі, де вранці дівчина нагодує його сніданком і сидітиме за столом, підперши долонею підборіддя, дивитиметься на нього закоханими очима. І малий приповзе до кухні в піжамі. І колупатиметься пальчиками в бутері із сиром. І буде чутно, як тріщить олія під яєчнею на сковороді. А потім вони довго снідатимуть у повній тиші. Ти

Останнім часом Дімка відморожений. Так і є — вулиці замерзли, і Дімчина довбешка теж. Ви майже не розмовляєте та й бачитеся нечасто. Один раз ти назвала його наївним. Не вистачило терпіння дослухати його просторікування про великий бізнес. Як він робиться, а точніше, як привласнюється.

— Ти живеш у коконі, — зневажливо всміхнувся Дімка.

— Я? — у тебе відвалилася щелепа. — Та все твоє життя поміщається на відрізку з трьох зупинок. Ти в тралику по дорозі на роботу розкрив секрет великого бізнесу?

Дімка відвернувся. Мірка заіржала. Каринка докірливо на тебе подивилася. Ти теж відвернулася. Між тобою й Дімкою все скінчено. Хоча й не було нічого. Що в тебе спільного із цією одноклітинною істотою?

Ви з Кариною були в кіно. Тепер усілися на турнік для преса на шкільному стадіоні. Жовта труба товста, а блакитна для ніг — тонка. Ви заливаєте набиті попкорном шлунки колою й намагаєтеся про щось поговорити. Холодно, жесть!

Каринка прилипла до телефону чатитися з Олегом. Ти збираєшся додому.

— Посидь зі мною, доки Олежа не прийде, — просить Каринка.

Ти киваєш, а всередині все стискається. Тобі так самотньо.

Уже силует Олега з’являється у світлі далекого ліхтаря біля школи. Ти майже піднялася, щоб іти. Але поруч з Олегом вимальовується фігурка вужча й нижча — Дімка.

Вони наближаються. Ти дивишся на Дімчину чорну куртку. Його біла, посріблена електричним світлом голова підскакує. У нього така хода — він ніби підстрибує. Він опустив голову й руки тримає в кишенях.

Вони ще далеко, а ти вже уявляєш його поруч у шкірянці, потертій на ліктях і плечах, у вузьких, в обліпку, джинсах, темно-синіх, майже чорних — йому такі дуже пасують. Виходить, що ти схвильовано чекаєш, коли вже він нарешті наблизиться.

Його очі світяться в темряві. Вони неначе вологі. Тобі часто здається, що він плаче. Не по-справжньому, а десь глибоко, навіть не в грудях, а ще глибше. Може, у шлунку? Загалом, десь там, під шкірянкою, під його светром і, ймовірно, футболкою, ховається щось темне, про що ти думаєш перед сном. А ще коли нудьгуєш на фізиці чи вдома валяєшся з підручником, удаючи роботу над домашкою.

Дімка сідає поряд, підштовхує тебе й усміхається. Наче ти й не наговорила йому нічого такого, за що Каринка тебе потім жорстко шпетила.

— Я за тобою скучив, Мілко, — він ніжно притискається до твого плеча й дивиться в очі. — Я зрозумів, що мені тебе не вистачає.

У тебе перехоплює подих. І не тому, що він уперше сказав «зрозумів», а не «допер» чи «прохавав». А тому, що ти бачиш прожилки в нього на губах, і ямочку під носом, і як його білі вії блищать у темряві, і навіть червоні кінчики вух бачиш і не можеш відвести очей.

— Правда? — шепочеш ти, поки Карина й Олег відволікаються на поцілунки.

— Я про тебе так часто думаю, капець просто, — Дімка говорить уривчасто, наче хвилюється, і совається на холодних трубах. — Уявляю, типу, ми разом дивимося фільм.

— А хіба Світлана з тобою фільми не дивиться?

— Вона любить мелодрами. Я не люблю.

— От і добре. Вона не бачила, як покінчили з Реєм.

— Ще я уявляю, як лежу поруч на твоєму волохатому покривалі, — він проводить долонями по джинсах. — Воно таке приємне на дотик.

Ти стежиш за його голими, без рукавичок руками, за червоними тріщинками на замерзлих круглих кісточках. У нього широкі пальці, нігті зістрижені так коротко, що видно краєчки шкіряних гармошок під ними. Тобі здається, що в Дімки якісь особливі руки.

— Ой, Дімка…

— Ні-ні, — він повертає до тебе білу велику голову. — Ти нічого лівого не накручуй. Просто лежу поруч, одягнений, і все.

— Гм… — твої брови піднімаються.

— Блін, Мілко, вибач, — спохвачується він. — Добре, я сиджу поруч. А ти така, типу, спиш. І у квартирі дуже тихо. Так вранці буває на морі, коли повний штиль. Усе ніби живе, ворушиться, але без жодного звуку. Розумієш?

Ти киваєш здивовано, але не перебиваєш.

— Я п’ю чай або каву з величезної білої чашки, — захоплюється Дімка.

— Отої з чорними кавовими зернами? — усміхаєшся.

— Так, нехай із цієї, із зернами.

Його черевики ковзають по трубі, на якій вишикувалися в ряд мішкуваті штани Олега з неосяжними черевиками на кінцях, твої легінси у квіточках і коричневі черевички із золотистими петельками шнурків, Дімчині чорні, майже солдатські, на товстій зубастій підошві. Карина тонкими підборами вросла в замерзлу землю. Олег затиснув її між колодками своїх колін і ось-ось затягне її у свій великий і, напевно, теж з накачаними м’язами шлунок — так жадібно вони цілуються. Ти від них відвертаєшся.