Лідія Гулько - Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

— Ти служиш Ксерксові.

— Не одному, а двом. У царевича є товариш. Він теж недобрий, — нагадав Мишко.

— Аман… То нічого… Хлоп’ята трохи посердяться на тебе та й дозволять їсти з одного з ними казана і пити з одного турсука. Не гідно людині паразитувати. Так завжди було й буде.

— Я краще тобі, дідусю, служитиму за харчі. Не хочу служити злим хлопцям. Вони ніколи мене не визнають рівнею, — схлипнув хлопчик.

— Люди — як дерева. Ростуть і змінюються. Бажаєш, щоб достойні визнали тебе рівнею собі, прийняли у свій гурт? Тоді зроби щось краще за того, який те саме робить. Людина людину поважає за гарну працю.

Хлопчик опустив голову. Він сердився на хлопчаків і не мав ані крихти бажання для них старатися.

Даниїл зітхнув. Дивився зі співчуттям на похнюплену дитину. Тихо мовив:

— Що ж, приєднуйся до мене.

Старець не встиг і оком кліпнути — у візку вже сидів малолітній пасажир. Личко його випромінювало безмежну вдячність. Даниїл кахикнув. Ховаючи під широкою бородою усмішку, забігав пальцями по відполірованих до блиску бурштинових намистинах, нанизаних на червону нитку.

Михайлик мовчки дивився на старця. Помітив, як вуста його беззвучно шепотіли молитву, а обличчя випромінювало умиротворення. Малому кортіло розмовляти.

— Дідусю Даниїле, чому ти на війні? Приїхав подивитися, як живуть скіфи?

Тонкі пальці Даниїла зупинилися, хоча не випускали з пучки відполіровану кульку.

— Це моя остання дорога, дитинко.

— Остання? Ти загинеш на полі бою? Впадеш, поранений, від ворожої стріли?

— Ні, не загину і не впаду від ворожої стріли. Я шукаю міст Чінват.

— Міст Чінват? Вперше чую про нього.

— Насправді мосту з такою назвою на землі не існує. Чінват оперізує небо осяйним луком, який напинають руки Всевишнього.

Мишко часто-часто лопотів віями, неначе в око залетіла порошинка.

— Мостом Чінват я піднімуся на небо, — пояснив Даниїл з намистинкою у пучці. — Коли Бог буде милостивий до мене, то відчинить переді мною ворота, які ведуть до раю.

«Жартує. Вважає мене за малого, дурненького», — подумав хлопчик. Він кидав позирки на співрозмовника, пальці якого вже еребирали чотки, а вуста творили молитву.

Від передніх колон долинали співучі звуки, створені бойовими сурмами. Кожен військовий розумів їхню мову. Вона передавала інформацію на відстані, служила командою, спонукувала до конкретної дії. Наразі сурми повідомили про несподівану появу ворога. Повз валку возів проскакали верхівці. Вони поспішали до місця сутички піших воїнів. Верхівці перегукувалися:

— Скіф вилетів із засідки! Провчимо його!

Якась могутня хвиля підхопила Мишка. Стоячи на возі, він подався грудьми вперед. Десь там, попереду, вовченята дають жару персам. Через ліс списів, спини вояків, що підстрибували на конях, та клубки пилу далечінь не проглядалася. Однак і без візуальної панорами Мишко знав: Скіл, ватажок вовченят, заманював персів, спонукував їх прямувати до Гетської пустині. Мишкові подумалося: з кожним днем загін Скіла збільшується. До нього прибувають хлопчики з усіх скіфських кочовищ, племен і царств. Жвава Мишкова уява малювала яскраві картинки, вибудувавши з них авантюрний сюжет. Ось безстрашний загін Скіла вривається в стан Дарія. Зав’язується короткий, але запеклий бій. Скіл визволяє його, Мишка, з полону. Мобільний загін Скіла переможно зникає, посіявши серед перських вояків паніку і страх. Щасливий фінал значно підбадьорив Мишка. Він веселіше дивився на навколишній світ.

Золота колісниця Гойтасира піднімалася все вище і вище на небо. Скіфський бог не переставав слати персам дошкульні привіти.

Вози гуркотіли твердим і гарячим, як долівка печі, Степом. Ось проспівали невгамовні сурми. Наразі повідомляли: ворог утік і шлях вільний.

Мишко нудився без діла і розмов. З надією поглядав на Даниїла. Але старець тихо напівлежав, опустивши на очі повіки з голубими прожилками. І лише рівномірне просування намистин на червоній нитці видавало, що він не спить. Малий пасажир не наважувався старця турбувати.

Назустріч возам, що сунули один за одним у хмарі міцного пилу, проскакав загін верхівців. Їздові гукали до них:

— Розбили ворога? Провчили його?

— Скіф — боягуз. Здалека випускає стріли. А наблизитися боїться. Тікає, як полохливий заєць.

Їздові реготали. Верхівці хвалилися:

— Недовго тим зайцям стрибати. Наздоженемо і всіх до ноги виб’ємо.

— Правильно, до ноги. Заберемо у Скіфа биків і коней. Повернемося додому з добром ворога, — у відповідь гукали їздові.

Мрійливі посмішки ще довго гуляли на запилених обличчях.

— Марнота марнот, — зітхнув Даниїл, не піднімаючи повік.

Спостережливий хлопчик здогадався, що Даниїл користується прихильністю Дарія. І візок у нього міцний, з високими колесами, і коні ситі, молоді.

Ось біля візка зупинився вершник у червоних штанах. Такі штани носила близька до Дарія прислуга. Вершник вихопив зі сакви кошика із витою з вербових прутиків ручкою і переклав у візок Даниїла. Зразу же вйокнув на свого коня і зник у натовпі, що невпинно переміщувався.

Мишко обережно зняв із кошика рушник у червону і синю смуги — і зойкнув. Чого там тільки не було! І запечене на вогні курча, і біла, як сосульки, редиска, і горішки, і медові коржики, і халва. Також турсук із свіжою водою і якийсь напій у закоркованому алебастровому глечику.

— Снідай, Михайле, — велів Даниїл, не піднімаючи повік.

Хлопчик накинувся на страву, аж за вухами лящало. Таких смаколиків він зроду-віку не вживав. Помолившись, Даниїл приєднався до трапези. Їв старець мало, а м’ясних страв зовсім не вживав. Хлопчик наминав запечене курча, тримаючи обома руками за крильця. Довірливо ділився:

— Я люблю м’ясо. Скіфи кажуть: від м’яса передається воїнові сила, спритність і наполегливість тварини, яку вживаєш.

— Тваринна їжа розпалює