Лідія Гулько - Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

дивувався. «Навіщо перси ведуть за собою собак? Собака — друг людини. Собака — добрий охоронець, з нею гарно на полюванні. Чому собаки супроводжують персів?»

З такими запитаннями він звернувся до сухого, як осінній листок, раба. Той удав із себе глухого і відвернувся.

Біля синього намету Мишкові знову влетіло.

— Рабе, чому так довго ходив? — присікувався Байбак і штурхав Мишка облизаними пальцями.

— Я не раб, — огризнувся бідолаха.

— Мовчати! — визвірився Комаха. — Розстеляй килим! Готуй нам постіль! Сидітимеш біля входу! Стерегтимеш нас вночі!

— Аякже, стерегтиму. Сподівайся, — буркотів під ніс Мишко, готуючи для паничів постіль. — Уранці, зла Комахо, мене вже не побачиш.

Глава друга
Мишко у візку Даниїла

На блаватному полотні неба бліднішали зорі. Під синім наметом рівномірно похропував хлопчик. Рівномірно похропував він і тоді, коли сурми проспівали ранкову зорю. І лише окрик: «Рабе, вдягай нас!», — розбудив його. Хлопчик підскочив і побіг.

Він біг стрімголов, не розбираючи дороги. Біг, допоки не вибився з сил. Притулився до конов’язі й голосно хекав. Потім голодними очима дивився на вояків, що жували в’ялене м’ясо, нарізане тонкими смужками. Жували також смачні коржі, солодкий урюк, ізюм. Сам він уже другу добу не мав ні скоринки в роті.

Літній вояка змилувався над голодним малим — кинув йому шматок коржа. Мишко на лету, мов цуцик, зловив подачку. Він насунув на лоба ковпак і подався у невідомому напрямку. Гриз ячмінний корж і роздивлявся.

Військо готувалося в похід. Старші начальники давали вказівки молодшим, а молодші керували простими воїнами. Вершники і піші формували колони.

У війську Дарія звучало багато мов. Проте Мишко розумів кожне слово, сказане чужинцями. Сам він теж вільно балакав цими мовами.[28]

Непомітно вийшов за межі військових колон. Далі степовий простір займав гужовий транспорт. Гарби, вози, візки, тачанки. На одних зверху будки, на інших мішки з провіантом. Мішки накриті шкурами, конопляним або личаним текстилем. Страхітливо ревли в’ючні віслюки, протяжно — уярмлені бики, іржали тяглові коні. Візники порядкували коло коней, торсали колеса, перевіряючи їх на міцність. Піднімали рогожини та смикали мішки. Деякі з них наполовину порожні. Слідів розпачу на закопчених сонцем обличчях візників Мишко не помітив. А чого, скажіть, нервувати? Коли повертатимуться додому, то мішки і бесаги тріщатимуть від награбованого добра.

Кожен, кого Мишко минав, працював, виконував покладену на нього роботу. Ніхто його не зупинив, не поцікавився: чого, малий, никаєш поміж возами? Непотрібність Мишка пригнічувала. Йому дуже не вистачало співбесідника, гарного товариша. Щоб себе розважити, він почав вигадувати різні сюжети. Уявив собі, як-то Комаха без помічника умивається і одягається, як-то розмахує гострими і твердими, як камінчики, кулачками, погрожуючи збіглому рабу розправою. «Дзуськи, не знайдеш мене. На моїй щоці нема твого тавра. Ніхто мене до тебе не поверне. Я вільний», — підскакував повеселілий хлопчик.

— Гей, Михайле, куди стопи свої направив?

Від несподіванки ноги малого налилися свинцем. Він остовпів і не міг зрушити з місця. Атож не міг дременути світ за очі. «Який дідько мене впізнав?», — подумав Мишко і боязко обернувся.

До нього з візка тягнув ліву руку Даниїл. (Правою старець чепурився — розчісував широку білу бороду.) Дихання малого вирівнялося.

— Дитинко, чому безцільно бродиш? Жуєш на ходу. Чому не поснідав із Ксерксом? — питав Даниїл, здуваючи з перламутрового гребінця срібні волосини.

Мишко супив вигорілі на сонці брови і мовчав. Хоча краєчком скошеного ока бачив кожен рух старця. Ось він здув останню волосинку. Ось нахилився. Довго шпортався на дні короба возу. Поклав на коліна торбу. У торбу вклав гребінець. Опустив торбу. Прилаштував її десь у себе під ногами.

Ясні й прозорі, як джерельна вода, очі Даниїла зупинилися на хлопчикові. Той стрепенувся. Плаксивим голосом жалівся на свою долю.

— Дідусю Даниїле, хлопці мене ображали. Коли вечеряли, то шпурляли в мене кістками. Мені не дали ні шматочка м’яса. Я заснув голодний. А перед цим, вдень, вони знущалися наді мною. Наказали ковалям випалити на моїй щоці тавро. Але я вивернувся. Розжарений кінець прута зачепив мою долоню. Глянь, яка рана.[29]

— Айяяй! — щиро співчував Даниїл. — Здогадуюся, дитинко, що тобі довелося пережити.

– І це ще не все, — з більшою охотою жалівся малий. — Ксеркс наказав пастухам скупати мене у коров’ячій сечі.

Він плаксиво подшморгнув.

— Шкоди від такої купелі тобі не буде, — заспокоював його Даниїл.

Мишко відвернувся. Він не міг змиритися з приниженням, якого зазнав.

— У східних народів існує звичай опускати новонародженого в купіль, щойно взяту з-під корови. Скупане дитя відразу замотують у овечу шкуру. Читають над ним молитви. Люди щиро вірять, що скупане в такий спосіб дитя не хворітиме, на нього не нападуть невидимі злі демони. Не будуть щипати його, лоскотати, — доброзичливим голосом пояснив Даниїл.

— Невже демони мучать дітей? Демони невидимі й дуже злі? — не повірив Мишко.

— А чому дитя заходиться плачем? Звісно, не може пожалітися, як оце ти мені. Чи сказати, що його мучать, лякають злі істоти. Демони торжествують від того, що дитячий плач завдає батькам страждань.

Їздовий, що сидів на коні, розправляв переплутані віжки. Ось він змахнув вузлуватим батогом. Застояні колеса, змонтовані з цільних кругляків стовбура дерева і настромлені на вісь, пронизливо заскрипіли. Візок Даниїла повільно рушив за передніми возами.

Тримаючись за верхню дошку полудрабка,[30] хлопчик канючив:

— Дідусю, дозволь мені бути з тобою.