Ніка Нікалео - Любові полум’я

про стан доньки. Не впадати у відчай. Лише молила Бога, щоб на трасі були якісь машини.

Дощ полосував обличчя хльосткими пасами, заливаючи очі. Йшла майже навмання, та дорогу знала, як своє подвір’я. Тут мало що змінилося з часів її дитинства. Стежка скрутів не змінила, а ліс лише погустішав. Найстрашніший кавал дороги був попереду — відкрите поле. Там ніде було сховатися ані від дощу, ані тим пак від блискавки. Віола тремтіла від страху, однак вперто йшла вперед. Боялася, що буде робити, коли прийде до тями Ориня. Єдиний вихід — вертатися до Львова і терміново їхати у лікарню.

У кишені завібрував телефон. Прийшла есемеска, значить відновився зв’язок. Треба було терміново дзвонити Андріанові. Нехай би десь ближче міста їх перестрів. Орися, як у кенгуру, висіла на Віолі, схиливши їй голову на плече.

Ліс кінчався… І здавалося, наче вщухала і злива. На відкритому просторі було надто небезпечно, та іншої дороги не було. Справді ставало світліше. Віола глянула в небо: хмари полегшали, грім і блискавка били далеко попереду. Громовиця, наче озброєне військо, перейшлася полем, прихиливши долі густий і високий житній килим. Стежки майже не було видко.

Літні босоніжки Віоли, холодні і мокрі ноги тепер боляче різало повалене збіжжя. Та думати про це не було часу. Треба було обережно і одночасно швидко рухатися, намагаючись, не дай Боже, зашпортатися чи впасти з непритомною дитиною а руках. Віола пошепки молилася…

Добігши дороги, що була тут прямою і відкритою, вона стала посередині автостради і чекала першої машини. Байдуже! Зараз важливо якнайшвидше добратися до лікарні і вправити пальці дитині.

— Мам…

— Так, Ориню, — Віола аж здригнулася.

— Мама, а чому ми під дощем? — дівчинка здивовано оглянулася. — Ми стоїмо посеред дороги, мамусю!

— Так, доню. — намагалася не видавати неспокою Віола. — Ми мусимо повернутися в місто… ненадовго.

— А що сталося? Де моя Ярка?! — захвилювалася Ориня, згадавши про свою ляльку.

— Нічого, ми її потім заберемо. Вона залишилися там, у старому дубі. Ти не хвилюйся: Ярку ніхто не візьме, — а в голові миготіла одна думка «Лише б не помітила і не перелякалася!»

— Мама, ма-ма-а… — і врешті мала розірвала істерикою тривожний стан матері в момент, коли невимушено піднесла скалічене рученя до ока. — Ма-а-а…

Віола одразу взялася її заспокоювати, намагаючись не видати свого власного жаху:

— Не плач, доню, Орисю. Нічого страшного, все буде добре. Зараз нас подивиться лікар і… Я обіцяю, що все буде добре.

Та дитина, наче й не чула її слів. Вона ридала і трусила рукою, вивертаючи навсібіч. Глибокий переляк і непорозуміння, сльози, що лилися градом спотворили миле дитяче обличчя настільки, що Віолі хотілося волати від розпачу і неспроможності зарадити власній доньці.

Враз з-за повороту показалася якась легкова автівка. За мить вона вже гальмувала біла жінки з дитиною на руках.

— Добрий день, нам потрібно терміново до Львова. Будь ласка! — проговорила скоромовкою Віола. Сідаючи на заднє сидіння. — В дитячу лікарню!

— Ов-ва, а я не їду до міста! — відповів водій. Однак поїхав у потрібному напрямку. — Я тілько до Яричева. Але там тоже є лікарня, пані. І ми всі туда ходимо: і малі, і старі. Там добрі дохтори, пані. А шо сі стрєсло?

Орися не припиняла свого вереску.

— Добре, тоді довезіть хоча б до Яричева, а там нас чоловік забере, — голосно сказала Віола і набрала номер Андріана. Вже з’явилася мережа на телефоні. — Алло, Адю, Орися зламала пальці. Нам треба до Львова терміново! Де ти є?

— Як? Як таке сталося? — обурився чоловік.

— Та це довго розповідати. Мала перелякана, істери-кує. Під’їдь за нами в Яричів. Ми там будемо за…

— Хвилин за п’ятнайцять, — продовжив власник авто.

— Я зараз маю важливу розмову. Заплати гроші, скільки треба і нехай вас завезе, — дав вказівку Андріан, почувши голос водія.

— Але цей пан не може, Андріане! — пояснила Віола.

— Я теж зараз не можу. Дай йому грошей! — вигукнув незадоволено. — Я під’їду пізніше, скажеш куди.

Віола нічого більше не сказала, відімкнулася. Зажурено втупила погляд у далечінь… «Я зараз не можу… Я зараз не можу», відлунювало у її душі.

— Пані… — стиха заговорив сивочолий мужчина, який чув увесь цей діалог. — Я ж кажу, шо в нас тамка є дуже файний дохтор. В мене хлопчисько минулого літа руку зламов, а нині, як нова. Ніц йому не бракує. Не журисі, пані. Чого чоловіка задарма з міста гнати. Всьо буде добре!

Віола зітхнула і анітрохи не заспокоїлася. Почувалася так, наче забула вдома торбу з важливими документами. І опинилася сама віч-на-віч перед суворою дійсністю.

Орися спала, схлипуючи, поклавши скалічену ручку у мами на грудях.

Місцевий «дохтор» вправно зарадив дитині, як і обіцяв випадковий водій. Андріан приїхав аж ввечері. Зрештою, як і обіцяв.

Тетяна

Час — швидкоплинний. Зима змінюється весною, яке плавно переходить у спекотне літо. Та віднедавна приємний теплий перехідний період міжсезоння зник, створивши у Тетяни враження стрімкого стрибка із зимових на хутрі чобіт у літні сандалети.

Світлоока блондинка з акуратно вкладеним, наче перука, довгим волоссям самотньо сиділа на терасі. Поруч, на столику — відкорковане полуничне вино і нарізаний сир на тарілці. Бокала не було. Вона ковтнула просто з широкого горла пляшки. Аромат солодкої ягоди з майже невідчутним алкоголем залишив неповторно приємну поволоку у роті. Вона закинула назад голову і закрила очі, наче хотіла запам’ятати цей дивовижний смак. Але за мить, наче прокинулася, струсонула з себе враження і схилилася над об’ємною книгою, що лежала у неї на колінах. Недовго вдивлялася у графіку, гортала туди-сюди сторінки, а тоді стулила обидві половинки, на одній з яких було витиснуто «Астрологія».

Тетянин з Віктором будинок розташовувався на пагорбі поруч з іншими садибами у передмісті. Звідси відкривався неймовірної краси краєвид: вкрита густим лісом невеличка, але крута гора зліва покірно приймала у себе захід червоного розпеченого сонця. Попід горою проїжджав поїзд, посилаючи гудок дітям, які бавилися неподалік. Справа бубоніли жаби на ошатному озерці, яке, наче дівоче обличчя волоссям, було облямоване густою канвою верб. Водна поверхня з одного краю передчасно заквітчалася лататтям. Здалеку скидалося, що то хтось пригоршнями всипав на дзеркальну поверхню зефір. Дива тепер кояться у природі: взимку над голим, чорним лісом гримить грім і сяє блискавка, а навесні ось, така літня мара… Дива, та й годі!

«Завтра буде вітер», мляво подумала Таня. «Вітер і спека. Знову болітиме голова».

Усе своє життя, до вступу в інститут Таня провела на селі. Знала усі народні прикмети. Синоптичні прогнози взагалі ніколи