Ніка Нікалео - Любові полум’я

не слухала. Тільки зрідка поглядала на сучасний, приклеєний до кухонного вікна термометр. Але не природні явища впливали тепер на її фізичний стан. Тривожив чужий погляд чоловіка і його убивчі слова: «Нам потрібно пожити окремо!»

Спершу, коли він тільки ринувся у «вільний політ», Таня переслідувала його своїми ревнощами, скандалила, а тепер принишкла, наче миша перед котом. Зараз не наважувалася йому докоряти, бо відчула і зрозуміла, що не тимчасові дівчатка з нічних клубів, а саме та фатальна жінка з’явилася у його житті. Саме та, яка здатна зруйнувати її стабільний донедавна шлюб. Їй здавалося що вона знає, ким зайняті думки її чоловіка. Боялася своїх здогадок, часом навіть гнала їх від себе. Надто сильна суперниця ставала на її шляху. Тетяна почала ненавидіти її, як найлютішого ворога.

Милуючись заходом сонця, знову пригубила Фраголіно, італійське вино, що його нещодавно вони удвох з Віктором привезли із Риму. Це дурниці, що воно було не дорогим і не статусним, любила полуницю, танула від приємних зачіпок у пам’яті.

Рим… З ним мала пов’язано стільки спогадів. Аж тричі їздили туди. Першою була шлюбна подорож. Які ж вони тоді були щасливі! Цілувалися по усіх закапелках Колізею. Добре, що європейці, чи то пак саме італійці поблажливо-ніжно реагують на закоханих. Вітя тоді був таким пристрасним і невтомним: кохалися по кілька разів на день. Бачила і відчувала наскільки був задоволеним від їхньої близькості. Натомість, сама тоді ще тільки намагалася отримати фізичне задоволення. Боялася йому сказати про це, бо не хотіла образити, бо кохала його і так безмежно. А тепер, згадуючи ті їх шалено пристрасні ночі, болісно страждала від його нехтування нею. Він уже не бачив у ній тієї Тетяни. «Перенаситився», сколихнула її свідомість важка думка.

Багряне сонце сховалося за лісовими хащами і ставало легше дихати. Дмухнув приємний свіжий вітерець. Незвична квітнева спека аж ніяк не входила у плани ледь-ледь пробудженої природи. Лише подекуди повноцінно зеленіла городина, а вже запахло літом.

Саме літом поїхали до Риму знову, у туристичну поїздку на двох після народження першого сина. І все повторилося — цілувалися, як у медовий місяць, пірнали у кришталево-чисте Середземне море, пили справжнє італійське капучіно з вершками висотою у два пальці і неодмінним круасаном на додачу. А вечорами кохалися до несамовитої втоми, що примушувала їх поснути над ранок. Лише тоді зрозуміла наскільки тілесно, а не тільки душевно закохана у свого чоловіка. Виконував усі її бажання, був чуйним, лагідним і уважним. Завжди виділяв її на тлі інших жінок. Купалася у його вишуканих компліментах, розкошувала від його постійних обійм і ніжних доторків. Засипав її дарунками: одяг, взуття, прикраси і вигадливі карнавальні маски.

Маски… Відтоді почала їх колекціонувати. Скільки їх у неї вже було?! Не рахувала. З Індонезії, з Парагваю і Камбоджи, з ПАР і з Аргентини… Об’їздили удвох уже півсвіту. Мали стільки спільних спогадів, пережитого і пройденого, бізнес, діти… «Як він може?!», щоразу запитувала себе подумки. «Невже усе це для нього нічого не важить?», «А мої почуття? Я ж його люблю як і раніше, а можливо іще більше! Невдячний! Безсовісний!»

Тетяна спробувала повернути втрачений смак подружнього кохання, буквально змусивши свого чоловіка знову навідатися до Італії. І вони таки поїхали! Пурхала довкола нього метеликом, принагідно вказуючи на кожну деталь із їхнього спільного чомусь втраченого щастя:

— Дивись! Капітолійська вовчиця, Вітюньо! Пам’ятаєш як ти з мене тут взяв обіцянку народити тобі двох синів?

— Пам’ятаю, Таню, — відповідав, усміхнувшись на мить і обійнявши її. В душі Тетяни зажевріла надія.

У Венеції, біля величного Палацу дожів згадала про лютневий карнавал, де вони переодягнені і замасковані усе ж упізнали одне одного і цілу ніч каталися каналами на гондолі.

— Яким пристрасним ти тоді був! — Пригорнулася до нього.

Але він тільки, прицмокнувши, зморщив чоло. Про що подумав?! Чому не обійняв у відповідь?!

Тетяна не могла зрозуміти, що ж у ній змінилося від тоді. Ніколи не дозволяла собі виглядати занедбаною: масажі, фітнес, косметолог… їй завжди робили компліменти щодо її зовнішності. Років з десять, не менше спромоглася вкрасти у природи! Чоловік ніколи не бачив її у поганому гуморі, в хатніх капцях, заспаною чи, Боже борони, з бігудями на голові.

Вона ретельно стежила за домашнім затишком. Страви на столі були не гірші, ніж у ресторані. Влаштовувала увесь їхній побут. Ніколи їй не казав, що хотів би щось змінити. Не чула його дорікань. Отже, був задоволений.

Але ж щось було негаразд! Тільки що?! Остання, третя подорож не допомогла збурити у ньому колишнього. Не належав їй більше. Не кохав. Жив за інерцією. Дивився допізна телевізор. Приходив у спальню, коли вона вже спала. А зранку, ледь вхопивши сніданок, їхав на свою роботу, де пропадав до пізнього вечора.

А на вихідні… Нудився ними. Намагався їх чимось заповнити: піти до давніх друзів, або запросити їх до себе. Та це його мало тішило. Був занурений у себе. І Тетяна не знала, як його відтам витягти. Здавалося, що й сама поволі затягується у ту трясовину, що його топила.

— Що з тобою коїться? Про що ти думаєш? — спочатку цікавилася обережно. А згодом уже й злилася, і смикала його повсякчас аби отямився, прокинувся і приділив більше уваги і їй, і дітям. Мовчав. Ані не погоджувався, ні не заперечував. Повністю поринув у роботу, буквально прописався у своєму готелі. І згодом навіть, у суботу та неділю просиджував там, у своєму кабінеті.

Тетяну поволі огортала хмільна хвиля від випитої майже наполовину пляшки італійського спуманте. Фрагола — полуниця, ягода кохання, чуттєвості. Знову розкрила книгу і навмання тицьнула у неї пальцем. Тоді спробувала прочитати рядки, що розпливалися в очах: «Водолій і Терези — шлюб ідеальний у всіх його проявах». Розсміялася, хильнувши ще вина. Цей шлюб перестав таким бути уже дуже давно.

— Тетяно Петрівно, я вже можу іти? — поцікавилася кухарка, виглянувши з-за прочинених дверей. — Чи може мені ще зачекати на Віктора Володимировича?

Таня повільно перевела на неї хмільний погляд. «Ще невідомо, коли цей дженджик заявиться!» І як завжди, витримавши паузу, відповіла:

— Іди! Тільки стіл сервіруй для нього, — але за мить додала: — Ні, нічого не треба! Просто іди.

Кухарка подякувала, попрощалася і зникла.

«Як зможу жити без нього?!» — мучилася думками. Присвятила сім’ї усе своє життя. Ані днини не працювала біологом, диплом якого отримала. Діти і побут стали основним в її житті. Оповила Віктора теплом і ласкою, дала йому можливість створювати себе і свій бізнес.