Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

стiлець, що стояв поруч. Я спостерiгав, як вона наливає каву в маленьку порцелянову фiлiжанку. — Прошу!

Я вже звик пити каву наперстками, а в мiсiс О’Тулл вона була особливо мiцною.

— Я все хотiла запитати, Майкле, як вас кликали на батькiвщинi?

— Михайло…

— Михайло… — задумливо повторила вона. — Колись я знала одного вашого спiввiтчизника… Його звали Пiтер.

— Петро?

— Так, так. Це було в 42-му. О, вiн пережив безлiч пригод — воював в Iспанiї, був у французькому Опорi, а сюди втрапив у складi транспортних вiйськ союзникiв, якi привезли нам харчi. Менi тодi заледве виповнилося двадцять, i я дивом уцiлiла в божевiльних бомбуваннях — за пiвтора року Великої облоги нас бомбували три тисячi разiв! Уявляєте, ми — старшi люди, жiнки i дiти — мiсяцями не виходили з фортечних пiдвалiв. Там було вогко, темно, ми стояли й сидiли, тiсно притулившись одне до одного, а якщо в когось не витримувало серце — виносили труп за порiг…

Я й ранiше зауважував, що всi старi стiни у мальтiйських фортецях поцяткованi вм’ятинами вiд куль i снарядiв. Це, мабуть, найперше, що впало менi в очi в цiй маленькiй благополучнiй i дуже акуратнiй країнi. Повiрити в те, що тут, у райському куточку свiту, велися запеклi бої, було нелегко.

— Коли облогу зняли, — продовжувала мiсiс О’Тулл, — я й познайомилася з Пiтером — вiн винiс мене з пiдвалу (я була зовсiм знеможена) i годував iз ложечки, як дитину… В мене загинули всi рiднi, i я була зовсiм безпорадна. Коли вiн нiс мене, я мрiяла, щоб це не скiнчилося нiколи… Потiм я водила його в нашi церкви i зруйнованi храми. Пiтер був допитливий, говорив, що нiколи й уявити не мiг, що опиниться так далеко вiд рiдної домiвки. У Валлеттi, у храмi святого Iоанна, вiн побачив надгробок одного з Великих Магiстрiв i заплакав: там були зображенi його спiввiтчизники. Здається, їх називають «запорожцями»…

— Я був теж вражений, коли побачив запорожцiв на барельєфах ваших церков. Хоча, зрештою, в цьому немає нiчого дивного: цi хлопцi воювали в багатьох iноземних армiях. А запорожцi, зображенi на надгробку, — турецькi бранцi, галерники, повторно взятi в полон мальтiйськими лицарями. Жоден iз них не повернувся на батькiвщину.

— Пiтер був дуже схожий на тi зображення… — задумливо мовила мiсiс О’Тулл. — Усе так переплутано в цьому життi… Як ви гадаєте?

Я посмiхнувся.

— Коли вiн вiд’їжджав, я вмовляла його залишитися. Утiм, це саме говорили йому й англiйцi. Вони казали: якщо вiн повернеться — його розстрiляють. А вiн не вiрив. Можливо, просто хотiв повернутися, а там — як уже буде…

— Ви були в нього закоханi?

Вона хвилину помовчала.

— Коли ми розсталися, я пiшла в монастир бенедиктинок у Рабатi. Менi нiчого бiльше не хотiлося. А потiм якось усе налагодилось. Якось… Я пiшла з монастиря, не встигнувши, слава Богу, прийняти постриг i дати обiтницю. А як ви гадаєте, Майкле, його справдi розстрiляли, коли вiн повернувся?

— Найiмовiрнiше — так… Вам треба було його втримати, мiсiс О’Тулл…

— Що ви! Вiн був таким… таким одержимим. Вiн би тут умер вiд туги. А ви, ви, Майкле, — хiба вам не хочеться повернутися?

— Нi. Дякую за чудову каву, дорога Стефанiє, i за цiкаву розповiдь. Шкода, що нам рiдко вдається ось так посидiти… — я звiвся й навiть поцiлував їй руку.

— Так у чому ж проблема? — хитро посмiхнулася бабуся. — Я завжди на своєму мiсцi, коли ви повертаєтеся вчасно. Хоча це буває так рiдко…

Я тiльки-но переступив порiг, як зателефонував Еджiдiо-акула. Вiн був збуджений, розповiдав, що вкотре напросився на гостину до старого Кретьєна й тепер уже впевнений, що той ховає золотого сокола пiд шарами фарби.

— Залишилося тiльки довести це! — говорив Ед, захлинаючись вiд хвилювання.

— Як ти збираєшся це зробити?

— Проникну в будинок, коли старий буде спати, i зiшкребу з сокола матерiал для аналiзу…

— Послухай, Еде, ти що, хочеш привласнити цю нацiональну релiквiю?

— Ти що! — обурився Еджiдiо. — Ти забув, що я — iсторик?! Це старигань дiє незаконно! Хочеш, пiдемо разом?

— Не впевнений, що хочу таких пригод, Еде!

— Тодi давай зустрiнемося й вип’ємо за успiх!

— Завтра?

— Завтра у Венетто. Гаразд?

Я поклав слухавку. Менi хотiлося скорiше заснути, щоб нiч промайнула непомiтно. Я був уже майже впевнений, що мешканка з 713-го вiдповiсть менi. Вона повинна була вiдповiсти! Чому? Та хоча б тому, що нам подобалась одна й та сама книжка. Цей аргумент менi здавався вагомим…

***

Зранку я вирiшив залишити 713-й «на закуску». Була п’ятниця, 20 квiтня, час католицького Великодня, що його тут святкували з великим розмахом. Усюди красувалися композицiї з шоколадних яєць i фiгурок рiзних звiрят, здебiльшого кроликiв i качок, прикрашених квiтами i стрiчками. Мальтiйцi не печуть пасок, не розписують яйця. Замiсть цих звичних для мене святкових ласощiв були iншi — сирнi торти й шоколаднi фiгурки.

У цей день готелi порожнiють рано: туристiв вивозять у мiста, щоб вони разом iз мiсцевими жителями взяли участь в урочистому носiннi статуї Христа вулицями. Важкi, рiзьбленi, вкритi позолотою ношi з фiгурою Iсуса тягають мiстом упродовж кiлькох годин. Попереду марширує вiйськовий оркестр, за ним iдуть поважнi дiдки у фраках i чорних «котелках» — найшанованiшi в мiстi люди, процесiю замикає юрба роззяв. Зазвичай це триває три-чотири години, а потiм городяни сходяться на нейтральнiй територiї мiж своїми мiстами й затято сперечаються, чий Христос був лiпший. I все-таки тутешнє празникування мало чим вiдрiзняється вiд святкувань в iнших завулках свiту. Такi ж самi ошатнi родини з вiзками i дiтлахами, якi несуть повiтрянi кульки, молодики з пляшками пива в руках, потряснi дiвулi в спiдницях, бiльше схожих на фiговi листки, бабусi, що тримаються зграйкою, працiвники мунiципалiтету в бiлих сорочках i краватках. А пiсля всього — вiтер розносить площами обгортки вiд поп-корну й рiзнобарвнi трупики кульок, що луснули…

…Я заштовхав вiзок у «плейбойський» номер, не маючи сумнiву, що господаря там нема, бо на ручцi дверей висiла синя табличка. Я ввiйшов у кiмнату й вiдразу втратив дар мови, перетворившись на жалюгiдного паралiзованого страхом черв’яка: обидва лiжка були зайнятi. На одному хтось хропiв, накрившись простирадлом, на iншому лiниво борсалися два тiла.

— Тобi чого, виродку? — почув я голос, що долинув до мене мовби крiзь щiльний шар вати. Я