Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

і чужим (Сходом, східними країнами, «ними»). Ця візія, в якомусь розумінні, створювала ці два світи, а створивши їх, їм служила. Орієнтали жили у своєму світі, «ми» — жили у своєму. Візія і матеріальна реальність підпирали одна одну, допомагали одна одній функціонувати. Певна свобода взаємодії завжди була привілеєм представника Заходу; бо його культура була сильнішою, він міг проникнути у велику азіатську таємницю, як назвав її одного разу Дізраелі, він міг змагатися з нею, надати їй форми і наділити значенням. Але чого на самому початку недогледіли, то це того, що словник такого привілею надзвичайно вбогий, а ця візія досить-таки обмежена. Моя арґументація полягає в тому, що орієнталістська реальність водночас антигуманна і дуже стійка. її схеми, як і {63} її інституції та всепроникний вплив, збереглися й до сьогодні.

Але як діяв і як діє орієнталізм? Чому його можна описати водночас і як історичний феномен, і як спосіб мислити, і як сучасну проблему, і як матеріальну реальність? Вернімося знову до Кромера, досвідченого й обізнаного будівничого імперії, але також і до людини, облагодіяної орієнталізмом. Він може дати нам рудиментарну відповідь. У своїй праці «Управління підкореними расами» («The Government of Subject Races») він намагається розв’язати проблему того, як Британії, нації індивідів, слід керувати своєю неозорою імперією, дотримуючись кількох головних принципів. Він протиставляє «місцевого службовця», наділеного водночас і фаховим знанням тубільної людності, і англосаксонською індивідуальністю, представникові центральної влади, який перебуває в метрополії, в Лондоні. Перший може «ставитися до підданих із погляду місцевого інтересу в такий спосіб, який нерідко завдає шкоди інтересам імперії або навіть наражає їх на ризик серйозної небезпеки. Представник центральної влади посідає таке становище, що йому вдається обминути небезпеки, які виникають унаслідок тих самих причин». Чому? Тому, що цей представник має спроможність «забезпечити гармонійне функціонування різних частин механізму» і повинен намагатися, наскільки змога, реально осмислювати обставини, за яких доводиться працювати урядові підлеглої території» 14. Це мова дуже туманна й кострубата, але суть нею сказаного не так важко збагнути. Кромер бачить у своїй уяві осередок сили, розташований на Заході, який випромінює в напрямку Сходу потужний струмінь енерґії або від якого тягнуться туди ж таки мацаки машини, яка все ними охоплює, — вона підпирає центральну владу й водночас скоряється її командам. Те, що мацаки машини захоплюють на Сході, — людський матеріал, матеріальне багатство, знання, все, що там є, — переробляється в машині й перетворюється на додаткову силу. Фахівець безпосередньо перетворює просту орієнтальну матерію на корисну субстанцію: наприклад, орієнтал перетворюється на представника підкореної раси, на зразок «орієнтальної ментальності» — і все це для посилення «влади», яка перебуває в метрополії. «Місцеві інтереси» — це специфічні {64} інтереси орієнталіста, «центральна влада» виражає загальний інтерес імперського суспільства в цілому. Кромер дуже чітко уявляє собі, як здійснюється управління знанням у суспільстві, бачить, що знання — байдуже, наскільки воно спеціальне, — реґулюється спочатку місцевими інтересами фахівця, а згодом — загальними інтересами суспільної системи влади. Взаємодія між місцевими й центральними інтересами дуже заплутана, проте аж ніяк не безладна.

Будучи імперським адміністратором, Кромер у цьому своєму становищі теж декларує, що «предметом об’єктивного вивчення має бути насамперед людина». Коли Поуп проголошував, що предметом об’єктивного вивчення людства має бути людина, він мав на увазі всіх людей, включаючи й «бідолашного індійця»; тоді як Кромер «також» нагадує нам, що певних людей, таких, як орієнталів, слід виділити окремо як предмети об’єктивного вивчення. Інструментом об’єктивного вивчення — в цьому розумінні орієнталів — є орієнталізм, об’єктивно відокремлений від інших галузей знання, але в кінцевому підсумку корисний (бо фінітний) для матеріалу та суспільної реальності, що містить у собі все знання, підпирають знання, наділяють його сферою застосування. Порядок, у якому здійснюється влада, — це така собі низка залежностей, що тягнеться від Сходу до Заходу, химерний ланцюг буття, який у найочевиднішій формі якось зобразив Кіплінґ:

«Мул, кінь, слон або буйвіл підкоряються своєму погоничеві, а погонич — своєму сержантові, а сержант — своєму лейтенантові, а лейтенант — своєму капітанові, а капітан — своєму майорові, а майор своєму полковникові, а полковник — бригадному генералові, який командує трьома полками, а бригадний генерал — своєму вищому генералові, а той — віце-королю, який, у свою чергу, є слугою королеви» 15.

Так само міцно викуваний, як оцей страхітливий ланцюг командування, так само рішуче здійснюваний, як «гармонійне функціонування» Кромера, орієнталізм може також виражати силу Заходу і слабкість Сходу — як це бачиться Заходом. Така сила і така слабкість внутрішньо притаманні орієнталізмові, як притаманні вони {65} будь-якій системі поглядів, що поділяє світ на великі загальні підрозділи, такі собі сутності, які співіснують у стані напруги, створюваної тим, що мислиться як радикальна відмінність.

Бо саме це є головною інтелектуальною темою, яку порушує орієнталізм. Чи можна поділити людську реальність — а людська реальність справді видається розмежованою природними лініями поділу — на виразно відмінні культури, історії, традиції, суспільства, навіть раси і по-людському пережити наслідки такого поділу? Говорячи «по-людському пережити наслідки поділу», я маю на увазі, що ми повинні запитати себе, чи існує спосіб уникнути ворожнечі, яка виникає внаслідок такого поділу людей, скажімо, на «нас» (західних європейців) і «їх» (орієнталів). Бо такі поділи завжди були заходами загального застосування, історично й реально призначеними підкреслювати важливість розрізнення між одними людьми та іншими, що здебільшого служило аж ніяк не шляхетним цілям. Коли хтось починає використовувати такі категорії, як «орієнтальний» і «західний» на початковій та кінцевій стадії аналізу, в наукових дослідженнях, державній політиці (а саме так ці категорії були використані Бальфуром та Кромером), то в результаті відмінність, як правило, поляризується — орієнтальне стає ще орієнтальнішим, західне — ще західнішим — і це обмежує людські контакти між різними культурами, традиціями та суспільствами. Одне слово, від самих початків своєї нинішньої історії й до сьогодні орієнталізм як засіб формування думки для осмислення чужоземного типово виявляв надзвичайно прикру тенденцію будь-якого знання, опертого на такі негнучкі, жорстко становлені відмінності, як «Схід» — «Захід»: розділяти думку на два потоки, один з яких омиває Захід, а другий — Схід. А що ця тенденція перебуває в самому центрі орієнталістської теорії, практики та цінностей, вироблених на Заході, то відчуття влади Заходу над Сходом сприймається як щось очевидне, як наділене статусом наукової істини.

Одна або дві сучасні ілюстрації можуть чудово прояснити суть цього зауваження. Для людей, що перебувають при владі, природно час від часу оглядати світ, з яким