Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

в іншому вони були запеклими ворогами. На Сході, від східного узбережжя Середземного моря до Індокитаю та Малайзії, їхні колоніальні володіння та імперські сфери інтересу були прилеглими, часто накладалися одна на одну, що призводило до збройних сутичок між двома колоніальними державами. Але саме на Близькому Сході, на територіях, заселених арабами, де, як вважалося, культурні та расові характеристики визначав іслам, саме там британці та французи зіткнулися між собою та зі Сходом з найбільшою інтенсивністю за обставин подібних і дуже складних. Упродовж більшої частини дев’ятнадцятого сторіччя, як писав у 1881 р. лорд Солсбері, їхній спільний погляд на орієнтальні проблеми був заплутаним і проблематичним: «Коли ви маєте ... вірного союзника, схильного втручатись у справи країни, в якій ви глибоко зацікавлені, перед вами відкриваються три шляхи. Ви можете зректися своїх претензій — або монополізувати їх — або частково поступитися. Відмова від своїх претензій призвела б до того, що французи закрили б нам дорогу до Індії. Монополізація поставила б нас на межу війни, наразивши цим на великий ризик. Тому ми вирішили частково поступитися»10.

І поступилися, а як саме це відбувалося, ми зараз спробуємо дослідити. Насамперед слід зазначити, що, поступаючись одне одному, вони розділили між собою не тільки територію, вигоди чи підкорені народи; вони розділили між собою також той вид інтелектуальної влади, який я називаю орієнталізмом. У якомусь розумінні {60} орієнталізм був книгозбірнею або архівом інформації, якою обидві сторони володіли спільно і, в деяких аспектах, неподільно. Цей архів тримався купи завдяки сукупності споріднених ідей 11 та об’єднавчій низці цінностей, що в різних ситуаціях довели свою ефективність. Ці ідеї пояснювали поведінку орієнталів; вони наділяли орієнталів ментальністю, генеалогією, атмосферою; а найважливіше, що вони дозволяли європейцям дивитися на орієнталів як на феномен, що має постійні характеристики, а отже, й зав’язувати з ними ефективні стосунки. Але як і кожна сукупність тривких ідей, орієнталістські поняття впливали не тільки на людей, що їх називали орієнталами, а й на тих, яких називали оксиденталами, європейцями або західнянами; одне слово, орієнталізм можна краще осмислити як сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку, аніж як позитивну доктрину. В самій серцевині орієнталізму лежить невитравна різниця між західною зверхністю та східною нижчістю, і ми мусимо бути готові простежити, як у своєму розвиткові та подальшій історії орієнталізм поглиблював і навіть загострював цю різницю. Коли впродовж дев’ятнадцятого сторіччя для Британії стало узвичаєною практикою відкликати та відправляти на пенсію своїх службовців, що працювали в Індії та в інших колоніях, як тільки їм виповнювалося п’ятдесят п’ять років, це спричинилося до подальшого витонченого вдосконалення орієнталізму; жодному орієнталові ніколи не дозволялося бачити європейця старим і немічним, а кожен європеєць не повинен був бачити себе віддзеркаленим у очах підкореної раси інакше, як енерґійним, раціонально мислячим, завжди метким і жвавим молодим раджею 12.

Орієнталістські ідеї набували різної форми впродовж дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч. По-перше, в Європі існувала велика література про Схід, успадкована від європейської минувшини. Визначальною характеристикою періоду кінця вісімнадцятого й початку дев’ятнадцятого сторіч, коли, як припускається в цьому дослідженні, сформувався сучасний орієнталізм, є те, що саме тоді розпочалося «орієнтальне відродження», як назвав цей процес Едґар Кіне 13. Несподівано широкому й розмаїтому загалу мислителів, політиків та митців почало здаватися, що виникло нове усвідомлення Сходу, який простягався {61} від Китаю до Середземного моря. Це усвідомлення стало почасти результатом нещодавно відкритих і перекладених орієнтальних текстів на санскриті, мові Авести та арабській мові; почасти воно також спричинилося наново осмисленою спорідненістю, що існувала між Сходом і Заходом. Для тієї мети, яку я тут поставив, ключовою подією, що засвідчила близьку спорідненість між Близьким Сходом і Європою, стало вторгнення армії Наполеона в Єгипет у 1798 p., вторгнення, яке з багатьох поглядів було зразковою моделлю такого собі наукового привласнення однієї культури іншою, вочевидь сильнішою. Бо відразу після наполеонівської окупації Єгипту між Сходом і Заходом були задіяні процеси, які досі домінують над нашими сучасними культурними та політичними перспективами. До того ж наполеонівська експедиція з її великим колективним монументом ерудиції, «Описом Єгипту» («Description de l’Égypte») надала орієнталізмові сцену або декорації, оскільки Єгипет, а отже, й інші країни ісламу, стали розглядатись як жива провінція, як лабораторія, театр західного знання про Схід. Трохи згодом я ще повернуся до наполеонівської авантюри.

Завдяки такому досвіду, як досвід учених, що супроводжували військо Наполеона, орієнталізм як корпус західного знання про Схід був модернізований, і це стало тією другою формою, в якій орієнталізм існував у дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях. Від самого початку того періоду, який я збираюся тут розглянути, в середовищі орієнталістів стало швидко поширюватися прагнення формулювати свої відкриття, досвід та інтуїцію в належних новітніх термінах, якомога зблизити уявлення та ідеї про Схід із новітніми реаліями. Наприклад, лінґвістичні дослідження семітських мов, опубліковані в 1848 р. Ренаном, були викладені в стилі, який будував авторитетність своїх висновків на щедрих посиланнях на досягнення тогочасної компаративної граматики, компаративної анатомії та постулатах расової теорії; всі ці науки своїм престижем зміцнювали престиж орієнталізму і — що було зворотним боком медалі — зробили орієнталізм вразливим (таким він відтоді й залишився) як щодо модних, так і щодо серйозних течій західної думки. Орієнталізм підпадав під вплив імперіалізму, позитивізму, {62} утопізму, історицизму, дарвінізму, расизму, фрейдизму, марксизму, шпенґлеризму. Проте орієнталізм, як і багато природних та суспільних наук, мав свої «парадигми» дослідження, свої власні вчені товариства, свій істеблішмент. Протягом дев’ятнадцятого сторіччя престиж цієї галузі неймовірно виріс, як виросла і її репутація та вплив таких організацій, як Азіатське товариство (Société asiatique), Королівське азіатське товариство (Royal Asiatic Society), Німецьке товариство з вивчення східних країн (Deutsche Morgenländische Gesellschaft) і Американське орієнтальне товариство (American Oriental Society). З утворенням та розвитком цих товариств значно зростало також по всій Європі число професорських кафедр з орієнтальних студій; отже, спостерігалася швидка експансія засобів розповсюдження орієнталізму. Орієнталістські періодичні видання, починаючи з «Археології Сходу» («Fundgraben des Orients») (1809 p.), побільшували як обсяг знання, так і кількість спеціалізацій.

Проте мало видів цієї діяльності і дуже мало цих інституцій існували та процвітали вільно, бо у своїй третій формі, в якій він існував, орієнталізм намагався втиснути думку про Схід у певні рамки. Навіть такі автори тієї доби, як Флобер, Нерваль або Вальтер Скотт були обмежені в тому, що вони могли з’ясувати або сказати про Схід. Бо орієнталізм, у кінцевому підсумку, був політичною візією реальності, чия структура утверджувала різницю між своїм (Європою, Заходом, «нами»)