Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

Кромер не намагається приховати, що орієнтали завжди були для нього тільки людським матеріалом, яким він правив у британських колоніях. «Оскільки я лише дипломат і адміністратор, поле досліджень для якого теж є людина, але з погляду, як нею управляти, — говорить Кромер, — ...я задовольняюся констатацією того факту, що так чи інак орієнтал, як правило, діє, говорить і думає у спосіб, абсолютно протилежний європейському» 7. Викладені письмово, погляди Кромера, звичайно, почасти опираються на безпосередні спостереження, проте то там, то там він звертається і до ортодоксальних авторитетів орієнталізму (зокрема до Ернеста Ренана й Константена де Вольнея), шукаючи в них підтримки своїм поглядам. До цих же таки авторитетів звертається він, коли намагається пояснити, чому орієнтали є такими, якими вони є. Він не має жодного сумніву, що будь-яке знання про орієнталів підтримає його думку про них, яка, судячи з його зауваження про єгиптянина, що розгубиться, коли поставити йому бодай кілька перехресних запитань, сприймає орієнталів як людей у чомусь винних. А завинили вони якраз у тому, що орієнтал був орієнталом, і ця тавтологія була настільки загальноприйнятою і природною, що про це писали, навіть не замислюючись про закони європейської логіки чи симетрії розуму. Тому будь-яке відхилення від норм, які вважалися природними для поведінки орієнталів, сприймалось як щось неприродне; так, у своєму останньому річному звіті, надісланому з Єгипту, Кромер проголошував, що єгипетський націоналізм — то «абсолютно нова ідея» і є «радше екзотичною рослиною, аніж рослиною, виплеканою на тубільному ґрунті» 8.

Я гадаю, було б помилкою недооцінювати той резервуар загальноприйнятого знання, той кодекс орієнталістської ортодоксії, до яких Кромер і Бальфур постійно звертаються {57} й у своїй письмовій творчості, й у своїй практиці державної політики. Сказати просто, що орієнталізм був раціоналізацією колоніального управління, означало б знехтувати той факт, що методи колоніального управління були підкріплені теоретичними засадами орієнталізму, радше до, а не після їхнього запровадження в практику. Люди завжди ділили світ на реґіони, які відрізнялися один від одного або в дійсності, або в уяві. Абсолютна демаркаційна лінія між Сходом і Заходом, яку Бальфур і Кромер приймають як щось цілком очевидне, перебувала в процесі становлення протягом багатьох років, навіть століть. Були, звичайно, незліченні подорожі, під час яких робилися відкриття; були контакти через торгівлю та війну. Але поза тим, починаючи від середини вісімнадцятого сторіччя, виникли два нові принципові елементи у взаєминах між Сходом і Заходом. Один з них — це систематичне збільшення в Європі знань про Схід, знань, підкріплених як колоніальними завойовницькими походами, так і загальною цікавістю до всього чужого та незвичного, цікавістю, яка живила швидкий розвиток таких наук, як етнологія, компаративна анатомія, філологія та історія; більше того, до цього систематичного знання додався чималий корпус літератури, створюваної зусиллями романістів, поетів, перекладачів та обдарованих мандрівників. Другим важливим елементом взаємин Сходу й Заходу став той факт, що Європа завжди виступала з позиції сили, не кажучи вже про домінацію. Тут навіть не випадає застосувати якісь евфемізми. Звичайно ж, взаємини сильного зі слабким можна замаскувати чи пом’якшити, як у тому випадку, коли Бальфур визнає «велич» східних цивілізацій. Але на саму суть взаємин, які відбувалися на політичному, культурному й навіть релігійному ґрунті, дивилися — я хочу сказати, на Заході, бо саме про це тут ідеться — як на взаємини між сильним і слабким партнерами.

Чимало визначень уживалося, щоб виразити суть цих взаємин: кілька таких визначень, звичайно ж, уживали й Бальфур та Кромер. Орієнтал у них ірраціональний, розбещений (зіпсутий), наділений дитячим розумом, «інший»; натомість європеєць — раціональний, доброчесний, зрілий, «нормальний». А для того, щоб ці взаємини видавалися природнішими, повсюди підкреслювалося, {58} що орієнтал живе в іншому, але у своєму власному дбайливо організованому світі, світі зі своїми власними національними, культурними та епістемологічними кордонами та принципами внутрішньої зв’язності. Але не його власні зусилля надавали орієнтальному світові зрозумілості та ідентичності, а складний комплекс маніпуляцій зі знанням, завдяки яким Схід був ідентифікований Заходом. У такий спосіб дві характеристики культурного зв’язку, про які я говорив вище, сходяться воєдино. Знання про Схід, оскільки воно породжується силою, в якомусь розумінні, створює Схід, орієнтала та його світ. У мові Кромера та Бальфура орієнтал подається як суб’єкт, якого судять (наче в трибуналі), суб’єкт, якого вивчають і змальовують (немов на уроках у школі або на лекціях в університеті), суб’єкт, якого виправляють (як у школі або у в’язниці), суб’єкт, якого ілюструють (як у підручнику зоології). Суть полягає в тому, що в кожному з таких випадків орієнтал утримується в загальноприйнятих схемах і репрезентується через ці схеми. Звідки ж вони взялися?

Культурна сила — це поняття, яке не так легко обговорити, й одна з цілей даного дослідження — проілюструвати, осмислити й проаналізувати орієнталізм як застосування культурної сили. Іншими словами, краще не ризикувати, намагаючись узагальнити таке невиразне і все ж таке важливе поняття, як культурна сила, доти, доки спершу ми не проаналізуємо велику кількість матеріалу. Але на самому початку можна сказати, що в тому плані, в якому це стосується Заходу, десь упродовж дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч сформувалося припущення, що навіть коли Схід і все до нього причетне і не є очевидно нижчим від відповідних реалій Заходу, то він принаймні потребує, щоб Захід піддав його ретельному вивченню та виправленню. На Схід дивились як на щось обмежене рамками класної кімнати, кримінального суду, в’язниці, ілюстрованого підручника. Тобто орієнталізм — це таке знання про Схід, яке поміщає все орієнтальне в клас, у суд, у в’язницю або в підручник для пильного обстеження, вивчення, осудження, виправлення або управління.

В перші роки двадцятого сторіччя такі люди, як Бальфур і Кромер, могли казати все, що вони казали, бо ще {59} давніша традиція орієнталізму, аніж традиція дев’ятнадцятого сторіччя, забезпечувала їх словником, образною системою, риторикою та цифрами, якими вони могли ілюструвати свої висловлювання. Водночас орієнталізм підсилював (і ним підсилювався) очевидне знання того, що Захід панував над більшою — і набагато більшою! — частиною світу. Період ґрандіозного поступу в інституціях та в змісті орієнталізму точно збігається з періодом нечуваної європейської експансії; від 1815-го по 1914 р. зона прямого європейського панування збільшилася від 35 відсотків світу до майже 85 відсотків 9. Це панування поширилося на всі континенти не меншою мірою, аніж на Африку й Азію. Двома найбільшими імперіями були Британська та Французька; де в чому союзники та партнери,