Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

вони мають справу. Бальфур робить це дуже часто. Наш сучасник Генрі Кіссінджер теж так робить, і рідко це {66} виходить у нього з такою неприхованою відвертістю, як у його есе «Вітчизняна структура та іноземна політика» («Domestic structure and Foreign Policy»). Змальована ним драма віддзеркалює реальну ситуацію, в якій Сполучені Штати мусять формувати свою поведінку у світі під тиском внутрішніх сил, з одного боку, та чужоземних реальностей — з другого. Лише з цієї однієї причини дискурс Кіссінджера мусить встановлювати полярність між Сполученими Штатами та світом; крім того, звичайно ж, він цілком усвідомлено говорить як авторитетний і наділений правом вирішального голосу представник наймогутнішої держави Заходу, чия недавня історія та нинішня реальність поставили її перед лицем світу, який не дуже охоче визнає її право на домінацію та застосування силових методів. Кіссінджер відчуває, що Сполучені Штати мають змогу встановлювати менш проблематичні стосунки з індустріальним, розвинутим Заходом, аніж зі світом країн, які розвиваються. Знову ж таки, сучасний реальний стан взаємин між Сполученими Штатами і так званим «третім світом» (куди входять Китай, Індокитай, Близький Схід, Африка та Латинська Америка) являє собою сукупність надзвичайно гострих проблем, чого не може приховати навіть Кіссінджер.

Метод Кіссінджера, який він застосовує у своєму есе, бере на озброєння те, що лінґвісти називають бінарною опозицією: тобто він доводить, що існують два стилі здійснення зарубіжної політики (профетичний і політичний), два види техніки, два періоди і так далі. Коли наприкінці історичної частини своєї арґументації він опиняється віч-на-віч із сучасним світом, він поділяє його відповідно на дві половини — розвинуті країни і країни, які розвиваються. Перша половина, тобто країни Заходу, «глибоко переконана в тому, що реальний світ є зовнішнім щодо спостерігача, що знання складається із запису та класифікації даних — і чим акуратніше це буде зроблено, тим ліпше». Як доказ Кіссінджер наводить приклад ньютонівської революції, що не відбулася у світі країн, які розвиваються: «Культури, які уникнули прямого впливу ньютонівського мислення, зберегли істотно доньютонівську переконаність, що реальний світ майже повністю внутрішній щодо спостерігача». {67}

А отже, додає він, «емпірична реальність має зовсім інше значення для багатьох нових країн, аніж для Заходу, тому що, в певному розумінні, вони так і не пройшли через процес її відкриття» 16.

На відміну від Кромера, Кіссінджер не має потреби цитувати сера Альфреда Лайаля про нездатність орієнталів бути точними; те твердження, яке він робить, видається достатньо незаперечним, щоб потребувати спеціального обґрунтування. Ми мали свою ньютонівську революцію; вони її не мали. Як мислителі ми значно сильніші, аніж вони. Ось так. Власне кажучи, лінії поділу і тут проведені майже там, де провели їх Бальфур і Кромер. А проте між Кіссінджером та британськими імперіалістами пролягла відстань не менш як у шістдесят років, якщо не більше. Численні війни та революції переконливо довели, що доньютонівський профетичний стиль, який Кіссінджер пов’язує як з «неточно мислячими» країнами, що розвиваються, так і з Європою, якою вона була до Віденського конґресу, мав не тільки невдачі, а й певні успіхи. Знову ж таки, на відміну від Бальфура та Кромера, Кіссінджер таким чином почуває себе зобов’язаним шанувати цю доньютонівську перспективу, оскільки «вона пропонує велику гнучкість стосовно сучасного революційного безладу». Отже, обов’язок людей, які живуть у постньютонівському (реальному) світі, полягає в тому, щоб «сконструювати міжнародний порядок, перш ніж якась криза накине його нам як необхідність»: іншими словами, ми, а не хтось інший, повинні знайти ту дорогу, що нею піде світ країн, які розвиваються. Хіба це не нагадує Кромерову візію машини, що гармонійно функціонує, машини, призначеної, в кінцевому підсумку, реалізувати інтереси певної центральної влади, що протиставляє себе світу країн, які розвиваються?

Кіссінджер міг і не усвідомлювати, на яку традицію давно вже накопиченого знання він опирається, коли поділив світ на доньютонівську і постньютонівську концепцію реальності. Але його розрізнення абсолютно тотожне ортодоксальному розрізненню, яке роблять орієнталісти, коли відокремлюють орієнталів від людей Заходу. І, подібно до розрізнення, яке роблять орієнталісти, Кіссінджерове розрізнення не вільне від упереджених цінностей, попри позірну неупередженість його тону. Так, по всьому {68} його тексту розкидані такі слова, як «профетичний», «точність», «внутрішній», «емпірична реальність», «порядок», і вони характеризують або привабливі, знайомі, бажані переваги, або загрозливі, неприродні, безладні вади. Як ми незабаром переконаємося, і традиційний орієнталіст, і Кіссінджер розуміють різницю між культурами, по-перше, як фактор, котрий створює фронт битви, що їх розділяє, і, по-друге, як фактор, що спонукає Захід контролювати, стримувати іншого чи якось інакше управляти його поведінкою (завдяки вищим знанням та доречно застосовуваній силі). Я гадаю, що сьогодні немає потреби нагадувати про те, якими були наслідки проведення цих ліній, схожих на лінії фронтів між ворожими угрупованнями, і скільки було витрачено коштів для того, щоб їх утримувати.

Я наведу ще одну ілюстрацію, яка точно узгоджується — можливо, аж занадто точно — з аналізом Кіссінджера. У своєму лютневому номері за 1972 р. «Американський журнал з проблем психіатрії» («American Journal of Psychiatry») надрукував есе Гарольда В. Ґліддена, який назвався колишнім членом Бюро розвідки та досліджень (Bureau of Intelligence and Research) Державного департаменту Сполучених Штатів; заголовок есе («Арабський світ»), його тон та зміст свідчать про типово орієнталістський спосіб мислення його автора. Так, малюючи на своїх чотирьох сторінках у дві шпальти психологічний портрет більш як стомільйонного народу, чиє життя він розглядає на протязі 1300 років, Ґлідден обґрунтовує свої погляди посиланнями лише на чотири джерела: нещодавно опубліковану книжку про Триполі, одну статтю з єгипетської газети «Аль-Ахрам», італійський журнал «Оріенте Модерно» та книжку Маджида Хаддурі, відомого орієнталіста. Сама стаття намагається розкрити «внутрішні мотиви арабської поведінки», яка з нашого погляду «ненормальна», але для арабів «цілком нормальна». Після цього обнадійливого старту нам повідомляється, що араби надають перебільшеної ваги конформізмові; що араби формуються в системі культури ганьби, «престиж» якої будується на вмінні приваблювати послідовників та клієнтів (мимохідь нам нагадують, що «арабське суспільство завжди опиралося на систему взаємин «клієнт — патрон»); що араби можуть функціонувати лише в конфліктних {69} ситуаціях; що престиж у них будується виключно на спроможності домінувати над іншими; що культура ганьби такого виду (а отже, й сам іслам) підносить помсту на рівень високої чесноти (тут Ґлідден тріумфально цитує «Аль-Ахрам» від 29 червня 1970 p., аби показати, що «1969 року в Єгипті в 1070 випадках убивств, де злочинців було затримано, з’ясувалося, що 20 відсотків цих убивств були скоєні з метою стерти ганьбу, 30 відсотків — з метою відплатити за реальне чи уявне зло, і