Поль Елюар - Вибрані вірші

class="title6">

Тій котра повторює те що я кажу

VII

Святкую головне — твою присутність

Нічого не мина в життя нові листочки

А молоді струмки течуть у трави свіжі

Як любимо тепло то більше літепла

Плоди надуживають сонцем барви вигорають

А потім осінь палко лестить зимі цнотливій

Людина не вмирає старіє — її діти

Час мають постаріти перш ніж вона помре

А дітям вже її дітей від цього смішно

Ти перша і остання хто не постарів

І щоб осяяти моє життя й кохання

Ти зберігаєш серце чарівної оголеної жінки.

Зі мною

Дитя здіймає свій батіг

Батько свій капелюх

В ім'я добра

Від матері ніщо лишень потворність

Від матері нічого тільки зло

В ім'я добра

Дитина лається

І червоніє і плює

На стару — розбещену

Ажурну й легковажну

Відтак роздере поля

Помножить дороги

Втече від метушні

Народить інше дитя

В ім'я добра

Кульша була і нема

Через щастя ходити

Через юність черствого хліба

Через найчистішу із рук

В ім'я добра.

Літній відпочинок

ІІІ

Дитя не потрібне нікому

Без пам'яті без майбутнього

Зніяковіле й завжди заколисане

Тче серпанок кольору кави

Відгортає серпанок диму

Рожеве завершується під очима

Під абажуром пальців його

Рожеве завершується під губами

У мовчанні під губами

Щонайбільш відомої втіхи.

IV

Запізно для поцілунку між грудей

Але вона каже у мене блузка прозора

Ранку маленьке крило

Що сковує ласка.

Фреска

У хащах звір стає справжнім

У битві звір шаленіє

У полі земля прекрасна

В печері земля потворна

У лузі щастя перемагає

У пустелі смерть владарює

Вночі людина скоряється

Вночі людина звільняється

Вночі вона творить світанок.

З книжки

«НЕПЕРЕРВНА ПОЕЗІЯ»

(1946)

Праця поета

IV

Я мов близнюк істот котрих люблю

Їхній двійник і це найбільший доказ

Їхньої правди я лице рятую

Тих кого вибрав щоб виправдать себе

Їх безліч тьма нема їм ліку

Йдуть вулицями заради себе й мене

Вони несуть ім'я моє я їхнє

Ми як з одного дерева плоди

І це природніше ніж свідчення усі

Праця художника

Паблові Пікассо

І

Обмотує цитрину безформним білком

Вкриває цей білок м'яким тонким блаватом

Пряма і чорна лінія має красу що йде від тебе

Зоря — зворотний бік твоєї картини

І незліченні мури руйнуються

Позаду твого полотна і ти весь гостропильний погляд

Як той сліпий як оглашенний

Високу шпагу здіймаєш у пустку

Одна рука чому б і ні друга рука

І голий рот чому б і ні немов пір'їна

Чому б не усмішка й чому б не сльози

Скраєчку на даху де бавляться маленькі цвяшки

Ось інший день лишає тіням їхній шанс

І єдиним порухом повік ураз зрікається

РОКИ ЖИТТЯ

Рене Шару

І

Зимовий ранок літній ранок

Стулені губи і троянди стиглі

Бентежний обшир куди нас погляд вабить

Де море зникло де суцільний пляж

Літній вечір зосередився у громовому голосі

Горить рівнина помирає й відроджується у пітьмі

Зимовий вечір натхненний нещадним льодом

Ліс голий вкритий мертвим листям

Вага пір року нечула і жива

Вага пір року врівноважена роками

II

Було нам вісім літ було нам по п'ятнадцять

І ми постаріли і спохмурніли зоря й життя

Чоловіки й жінки яких ми не кохали

Не згадуймо про це бо ж вони й тіні не лишили

Але ми постаріли безодня заселилась

Отак ми відтворили дорослих майбуття

III

Проте це геть мале люстерко

Щоб там побачити всміхаючись пару очей одне

                                                         по одному

Й сам ніс

І кінчик вуха і час коли ти дмешся

Люстерко це безмежне

Як ото наш всесвіт

Маленьке люстерко де забавлялись з нами

Одна по одній тисяча дівчат

Тисяча засвідчених обіцянок

З книжки

«ПОЛІТИЧНІ ВІРШІ»

(1948)

Іспанія

Найпрекрасніші очі у світі

Співати почали

Що хочуть бачити далі

За мури тюрми

Далі за повіки

Набряклі печаллю

Ґрати в'язниць

Наспівують про свободу

Шириться пісня повсюди

Лине шляхами людей

Під лютим сонцем спекотним

Під великим сонцем борвію

Життя що померло воскресло

Ночі на дні обернулись

Вигнанці бранці

Ви розкладаєте ватру в пітьмі

Вогонь що зорю віщує

Свіжість ранкову росу

Перемогу

І радість перемоги.

Говорити про силу любови

Між муками всіма моїми між смертю й мною

Між безнадією моєю і сенсом жити

Несправедливість криється і ця біда людей

Які не годен я прийняти та ще мій гнів

Є макі кривавої барви Іспанії

Є макі небесної барви Греції

Хліб кров небо і право сподіватись

Для всіх невинних що ненавидять зло

Світло завжди там де згасання

Життя завжди готове стати тліном

Але весна відроджує все безнастанно

Виходить брунька з темряви й довкруж тепло панує

І матиме тепло сенс себелюбців

Їхні прив'ялі почуття не захистимо

Чекаю на вогонь щоб говорити сміючись з байдужосте

Чекаю на людину щоб сказати що її страждання оминули

Ти хто був моєю плоттю сумлінням чулим

Ти кого люблю одвіку ти хто мене створив

Ти не стерпів ні гніту ні образ

Ти мріючи співав про щастя на землі

Ти мріяв бути вільним і я тебе продовжую.

З книжки

«УРОК МОРАЛІ»

(1949) 

Жадання тут бачити світло

На зло:

Моя мова похмура тому що я сам

День настане

Жахливий

Можливо навіки

А втім двері знов зачиняються

До мрії про світло

До сонця й трави

До щасливого обличчя бути зрозумілим

Бути прийнятим

А втім двері знов зачиняються

До щастя якого прагнув я яке створив

І я говорю про ніч усупереч галасливому дню

Я забуваю омріяний день я вкриваюсь землею

Моє ім'я ніщо

І ти взяв моє ім'я і з'єднався зі мною

Уночі говорю я про смерть я вірю лише землі

Так існуватиме все найгірше й найкраще

Та мене там не буде.