Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

Я прокинувся від цієї нісенітниці, переповнений ніжністю до цієї змоклої істоти і страхом від останніх її слів. Залишок тієї ніжності носив у собі цілий ранок, перш ніж уяснив собі сон. Я хотів би бачити її божевільною, хворою або мертвою, бо тільки такою прийняв би її назад. Гадаю, що і їй сниться щось подібне. Але вся біда в тому, що вона нормальна, тільки легковірна. Моряк забрав її, і тепер вона під владою цієї страшної людини. Ось до чого призводить надлишок свободи. Певне, вона віддалася йому перед тим, як він умикнув її з хати. А може, він загіпнотизував її, як удав кроленя, а тепер їй гордість не дозволить вернутись?

Жінка:

Я місця собі не знаходила того дощового дня, коли Моряк з вуйком пішли на похорон опира. На ріці, певно, за ніч побільшало води, а місток такий хисткий…

Тинялась по порожніх кімнатах. Книжка випадала з рук. Магнітофоном я не вміла користуватись. Мене поривало вийти надвір і трохи поблукати. О, вийти до містка їм назустріч!

Я швиденько взула гумові чобітки, накинула куртку з каптуром і гукнула пса. Через мряку з горба не було видно ріки. Дощ шелестів по каптуру і заглушував усі довколишні звуки. Я зважилась іти через городи, хоч борозни були вщерть налиті водою. Кукурудза шмагала мене по лиці шорсткими листками. Нарешті я спинилась, щоб віддихатись. Шуміла ріка, жовта й побільшена. Десь метрів за триста якісь сміливці пасли корови, закутавшись у величезні чорні плащі. Як ченці, подумала я.

У дитинстві бабуся застерігала мене не ходити опівдні річкою. Сама вона бачила, як колись поверх води йшла дитина у білій сорочці і плакала. Слава Богу, що на річці були люди. Я вийшла на берег і обережно зазирнула вниз. Ріка ковтала шматки глини і каміння. Я відступила, щоб не провалитись у воду. Зійшла туди, де була дорога до містка. Власне, місток заливала вода і через годину мала б геть його покрити. То не біда, коли вгорі є бетонний міст. Я стояла, причарована винахідливістю і впертою роботою води, яка випробовувала кілька варіантів, перш ніж відшукати найслабше місце для руйнування.

Де ж вони забарились? Я б гукнула, щоб пішли в обхід, і побігла б додому сушитися. Але жодна жива душа не виходила з тих хат, що за рікою. Я вже збиралась вертатись назад, коли помітила за річкою чорну пляму. Незабаром вона вирізнилась у постать в чорному дощовику, похмуру на тлі жовтого берега і брудно-сірого неба. Той чоловік, певно, не знав, що місток небезпечний. Я відійшла убік і почала спостерігати. Він не стишив ходи і перейшов через хисткі дошки, як по твердій землі. Пес заскавулів і вперся мені в коліна мокрим боком. Дивлячись поперед себе, чоловік пішов городами до села.

— Час і нам іти, — сказала я псові.

Легені набрякли водою, і я важко дихала. Де ж вони пропали? Я вже починала сердитись. Відімкнула хату і почала роздягатись. Була вже перша година. Я змерзла. Підійшла до столу, щоб взяти банку з кавою, і завмерла: на столі лежав брудний мокрий камінь.

Але ж я замкнула хату і ключ взяла з собою! Я обдивилася камінь: нічого особливого. Рудуватий пісковик. Слідів на підлозі не було жодних.

Жарт? Може, знак? При всій своїй непохитній вірі в парапсихологічні явища я віддавала перевагу іншій версії. Коли стрінусь зі своїм колишнім чоловіком, то зажадаю від нього пояснень. Колишнім, якщо не зазирати в паспорт. Від тієї думки у мене потемніло на душі, й без того пригніченій.

Можна було б кинути камінь в шибку. Це б нікого не здивувало. Я викинула камінь надвір, у траву, витерла стіл.

Моряк прийшов сам.

— Ти чому не зачинилась? — грізно запитав він, і мені зразу стало веселіше.

— Я виходила.

— Куди?

— На річку. Дивилась, чи ви йдете. А де вуйко?

— Випив у чайній зі мною за упокій, а потім сів у автобус.

— Він задоволений?

— Я з ним посварився.

— Чого?

— Він поліз до кишені і знайшов там камінь.

Я похолола.

— Ну?

— Вирішив, що то я йому підклав. На що я заявив, що то зробив опир.

— Даремно ти таке сказав! Налякав бідного.

— Та де налякав! Він сказав, що я ганьблю небіжчика і що той ніколи не був упирем. І взагалі, опирів не існує. Аж запінився! Думаю, коли наші плащі висіли в сінях, хтось пожартував, бо старий був дуже збуджений.

— Певно, що так.

Моряк подивився на мене якось дивно:

— Кожного разу, коли я вертаюсь сюди, боюсь, що тебе не застану. Чоловікові не пасує бути таким. Зрештою, я не ревную тебе до нього.

Я сперлась на підвіконня. Дощ переходив у довгу сльоту.

— Скажи щось.

Я мовчала.

— Може, ти хочеш вернутись?..

— Тут був камінь на столі, коли я прийшла. Не хотіла тобі казати, але бачу, що ти можеш інакше зрозуміти мою мовчанку. Я викинула камінь на подвір’я.

— Ти що, хати не замкнула?

— Я свою могла б не замкнути. Якщо ти боїшся мене тут не застати, то даремно. Я боюсь лише тобі набриднути. Той камінь…

— Його міг принести твій чоловік.

— Він кинув би його в шибку.

— То, по-твоєму, це опир? Я ж був на похороні. Там — дяк, священик. Всі хрестились, молились.

— Опирі не бояться хреста.

— Хочеш сказати, вони сильніші за Бога?

— Вони сильніші за обряд. Кажуть, що опирі втрачають силу від пшениці, свяченої дванадцять разів. Але хто її зараз має?

— Ти дуже злякалась?

— Та ні. Прости мене, Боже, грішну, але такі речі надають життю гостроти.

Моряк здивовано завмер, а потім сказав:

— Дивна ти жінка.

Нехай, подумала я і опинилася у розрідженому сірому просторі, звідки долинав гул. То наближалася величезна сіра куля, щоб мене поглинути, коли я й так захлиналась від покинутості. Я часто згадую той дитячий жахливий сон, причину якого складає якийсь ембріональний спогад. Повіяло холодом і в без того зимній хаті.

Як я хотіла би змінитись, розтанути, скинути з себе одвічне чекання лиха, яке поклало на все моє життя похмуру тінь! Дарма. Ніхто не міг зарадити. Що оті три тижні в чужій хаті, в чужих обіймах. Так мало в порівнянні з роками. Моряк так любить життя, що ніколи не нудиться. І все ж неспроможний заразити мене цією хворобою, цим здоров’ям.

— Слухай, мала.