Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

— Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.

— Дні так швидко летять.

— Ясне діло! — підморгнув старий. — Підем зі мною?

— На похорон? — Моряк скривився.

— Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.

— Ви що, там до ночі збираєтесь бути?

— Боже збав! Одну годину — і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.

— А як дурить?

— Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?

— Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.

— Як місток вода знесла, то судьба, — завагався старий.

Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.

— Може, і ви, пані, з нами підете?

Я аж здригнулась:

— Я не ходжу на похорони.

— Хіба ви не бачите, що надворі дощ?

— Ні, то ні, — муркнув збентежено старий. — Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.

— Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.

— Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.

Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:

— Замкнись і не йди нікуди без мене!

— Добре.

Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.

Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.

— Що з тобою?

— Нічого.

І побіг. Я замкнула двері, погасила світло і сіла на ліжко. Мене нема. Нікого нема вдома. Ти боїшся, мій любий, опирів, ось воно що. Це село — само як опир. Воно переслідує до кінця життя. Але тепер його треба покинути. Тоді я стану здорова.

Чоловік:

Коли ми врешті спровадили подругу, котра поїхала вельми неохоче, було вже пізно. Якраз пора в люлю. Що ми й зробили, як молодята в першу шлюбну ніч. А потім я не відчував нічого, крім спустошення і байдужості.

Моя коханка, як кицька, вляглася мені на груди, і я гладив її волосся, хоч волів, аби мене зараз гладили. Покинутий чоловік — дуже зворушливе явище.

— Колись, — сказав, — ми з тобою поїдемо до моря і будемо засинати під шум хвиль. Я ловитиму рибу, а ти будеш її смажити.

— Угу, — відповіла вона.

Натомилась бідолашна за день.

Власне, яка різниця: аби була жінка, котра б тебе жаліла. Приїжджатиму сюди, коли захочу. Вона не буде шукати когось іншого і не стане звинувачувати мене в усіх смертних гріхах. На зиму я, певно, переберусь до міста, щоб не мерзнути.

Сміється той, хто сміється останній. Аж сьогодні вночі я заснув умиротворений, повернувши собі чоловічу гідність.

Коханка сказала журливо:

— Приїжджай пошвидше знову.

— Ти знаєш, було б непогано, якби хата згоріла до дідька.

— Ти здурів?

— Менше було б клопоту.

— Я приїду, як хочеш, і наведу лад.

— Обов’язково, але хай пізніше.

— О, я зараз не маю часу. На вихідні поїду до мами.

Я уявив собі, що застав спалену хату. Що б я тоді робив? Певно, сів би, як Йов, на попелищі, й чекав би на мудреців, котрі б переконували мене, що я нічого не втратив. А таких в Урожі знайдеться в кожній хаті. Хтось приніс би пляшку і втішив би сердешного, що стратив і жінку, і дім, і все майно. Я поклав голову коханки на місце, де їй слід було лежати. Був трохи розчарований, що наше побачення вийшло не таким пристрасним, як я сподівався. Але й за це дякую Богу.

Я встав одразу після неї.

— Побув би ще день.

— У суботу важко виїхати.

— А коли приїдеш?

— На тому тижні.

— Ти знаєш, я, мабуть, скажу мамі про тебе.

— Що?

— Що ми з тобою, — вона зніяковіла.

— Любонько моя, коли я розлучусь з жінкою, тоді ми одружимось.

В її очах спалахнув вогник цікавості:

— А що то за чоловік?

— Щось на зразок графа Каліостро: авантюрист і ясновидець. А моя колишня дружина — особа романтична. Не думай про це. Я навіть не бачив її після того. Може, він її замордував.

— Таке скажеш!

Вона, звичайно, не дуже розумна, думав я, їдучи в трамваї на вокзал, але добре, що ми помирились. А щодо моєї жінки, то вона злом відплатила за зло, і обоє ми стрінемось у пеклі. Там нас уже ніщо не розлучить.

…Я вийшов з автобуса. Заходило сонце, і все довкола було залите важкою золотою барвою. Колись в таку пору вона мене зустріла, коли я вперше приїхав до Урожа. Ось тут, перед мостом. Я ще здивувався, що так близько до її хати. Треба було мені кинутись з того моста сторч головою.

Я відімкнув двері й оглянув хату. Там було прибрано. Кинувся до спальні, наче сподівався, що вона ще там або уже там. З шафи зник її одяг, дещо вона полишила на потім. О, вони, певно, приходили вдвох, хитали головою на мою безгосподарність, а Моряк десь прикинув, скільки можна було б виручити за хату, якби мене шляк трафив. Господар! Я так розлютувався, що не помітив записки на столі. Втім, зміст її був суто інформативний: «Ми були тут о 12 годині дня». Забула написати дату. Вона ніколи не відзначалася пунктуальністю. Я заварив собі чаю і ще трохи посидів, звикаючи до сільської тиші. Все-таки приємно лягти в прохолодну постіль і прокинутись від крику півня, а потім цілий день робити що заманеться. Я став легкий і спустошений, доки не почав снитися сон. Ніби хтось гладить мене по голові. Дивлюся, моя жінка. Сльози течуть у неї по лиці. «Що з тобою? — питаю. — Чого ти плачеш?» — «Я не плачу. Я цілу ніч простояла під дощем. То вода». — «Чого ж ти не зайшла до хати?» — «Ти замкнув двері. Я стукала, але ти не чув». Вона лягає до мене в ліжко. «Я трохи зігріюся і знову піду». — «Куди?» — «Під дощ. Хіба