Іен Бенкс - Осина фабрика

як розтяжки й сильця, встановлені на відстані людського зросту від вкопаних горлами в землю й прикритих травою розбитих пляшок, зариті в пісок і набиті дрібними цвяхами міни з електричними детонаторами, а також кілька цікавих, а то й незвичних, видів таємної зброї — наприклад, фрізбі із прикріпленими до країв лезами для гоління.

Не те щоб я хотів когось убити — усе це радше призначається для оборони, аніж для нападу, — але з цими речами я почуваюся набагато безпечніше. Незабаром я назбираю достатньо грошей, щоб придбати дійсно потужний арбалет, і я нетерпляче на це чекаю; він допоможе змиритися з тим, що мені так і не вдалося переконати батька купити рушницю або дробовик, якими я зміг би час від часу користуватись. Звісно, у мене є рогатки, пращі та пневматична рушниця, і за певних умов усі вони здатні бути смертоносними, однак річ у тому, що вони не мають тієї далекобійності, якої я так прагну. Із саморобними бомбами ситуація аналогічна. Їх треба встановлювати чи в кращому випадку жбурляти в ціль, утім, навіть якщо метати спеціально виготовлені маленькі заряди з пращі, страждає точність і скорострільність. До того ж із пращею може трапитися багато неприємних речей; метальним бомбам необхідний доволі короткий запал, щоб вони вибухали достатньо швидко після приземлення і їх не могли відкинути назад, а я вже кілька разів опинявся в небезпечних ситуаціях, коли бомби вибухали одразу після того, як полишали пращу.

Звісно, я також експериментував із гарматами — як із простими самопалами, так і з мортирами, які стріляли метальними бомбами по навісній траєкторії, — проте всі вони були неоковирними, небезпечними, повільними й самі могли в будь-яку мить злетіти в повітря.

Дробовик був би ідеальним варіантом, і хоча я також погодився б на рушницю 22-го калібру, усе ж доведеться вдовольнитися арбалетом. Можливо, колись мені вдасться вигадати спосіб подати заяву на отримання дозволу на володіння зброєю самотужки попри те, що офіційно мене не існує; але й тоді, зважаючи на всі обставини, мені можуть відмовити. «О, якби ж ми жили в Америці!» — іноді думаю я.

Коли задзвонив телефон, я саме записував, у яких пляшках давненько не перевіряв рівень випаровуваності запальної суміші. Зиркнувши на наручний годинник, я здивувався, що дзвонили так пізно: була майже одинадцята. Я збіг сходами до телефону, почувши, як батько підійшов до дверей своєї кімнати, коли пробігав повз.

— Портеніл 531.

У слухавці почулося пищання.

— Бляха-муха, Френку, я вже встиг натерти собі на ногах мозолі завбільшки з місячні моря! Чорт забирай, братка, ти там як?

Я зиркнув на телефон, а тоді перевів погляд на батька, який, спершись об перила поверхом вище, запихав сорочку піжами в штани.

— Привіт, Джеймі, нащо ти мені так пізно дзвониш? — мовив я в слухавку.

— Що?.. Ага… старий десь поблизу, так? — спитав Ерік. — Перекажи йому від мене, що він — мішок відбірного гною.

— Джеймі переказує тобі вітання, — гукнув я батьку, який мовчки розвернувся й рушив до своєї кімнати.

Я почув, як зачинилися двері. Тоді знову розвернув голову до телефону.

— Еріку, де ти тепер?

— Е, ні, я тобі ніфіга не скажу! Сам вгадай!

— Ну, не знаю… У Глазго?

— Ах-ха-ха-ха-ха-ха! — зареготав Ерік.

Я стиснув пластмасову слухавку.

— Як ти там? З тобою все гаразд?

— Так. Як сам?

— Чудово. Слухай, а що ти їси? У тебе є якісь гроші? Ти їдеш автостопом? Знаєш, тебе шукають, але в новинах поки що нічого не казали. Ти ж не… — я урвав себе раніше, ніж устиг сказати щось, на що він міг би образитись.

— Та все в мене добре. Я їм собак! Ха-ха-ха!

Я лише застогнав.

— Господи, ти ж жартуєш, так?

— Ну а що мені ще їсти? Френкі, у мене все прекрасно. Я тримаюся полів і лісів, багато ходжу пішки, стоплю, а коли дістаюся якого-небудь містечка, то знаходжу гарного жирного й соковитого пса, приручаю його, відводжу в ліс, а там уже вбиваю і їм. Що може бути простіше? Мені справді подобається життя просто неба.

— Але ж ти їх хоча б готуєш, правда?

— Бляха-муха! Звісно, я їх готую, — обурено відказав Ерік. — За кого ти мене маєш?

— І це все, чим ти харчуєшся?

— Ні. Ще я краду. З крамниць. Це так просто. Я навіть краду те, що не можу з’їсти, просто так, заради розваги. Наприклад, тампони й мішки для сміття, півкілограмові упаковки чіпсів і сотні соломинок для коктейлів, набори з дванадцяти різнокольорових свічок для тортів і рамки для фотографій, чохли для керма із шкірозамінника й вішаки для рушників, пом’якшувачі для тканин і кондиціонери повітря подвійної дії, що дозволяють позбутися стійких кухонних запахів, милі коробочки для всіляких дрібниць і блоки касет, кришки для бензобаків із замками й засоби для чищення платівок, телефонні довідники, журнали про схуднення, прихватки, пачки етикеток, накладні вії, косметичні набори, антинікотинову суміш, іграшкові наручні годинники…

— Невже ти не любиш чіпси? — перебив його я.

— Га? — спантеличено перепитав Ерік.

— Ти сказав про півкілограмові упаковки чіпсів як про щось неїстівне.

— Заради Бога, Френку, а ти сам зміг би впихнути в себе півкіло чіпсів?

— Ну а як ти загалом? — швидко запитав я. — Я про те, що тобі ж, певно, доводиться спати на землі. Ти часом не застудився?

— А я не сплю.

— Не спиш?

— Звісно, ні. У людини немає потреби спати. Вони це кажуть лише для того, щоб тримати тебе під контролем. Ти не мусиш спати; тебе просто привчають це робити з самого дитинства. Якщо ж ти поставиш собі на меті цього позбутися, то доволі легко впораєшся. Я поборов звичку спати. Тепер я взагалі не сплю. Так набагато простіше лишатися насторожі й не дозволяти їм до тебе підкрастись. До того ж можна продовжувати рухатись далі. Тебе ніщо не спиняє. Ти сунеш уперед, як корабель.

— Як корабель? — тепер уже він збив мене з пантелику.

— Френку, припини все за мною повторювати.

Я почув, як Ерік закинув в автомат іще кілька монет.

— Я навчу тебе не спати, коли повернусь.

— Дякую. Коли ти розраховуєш дістатися сюди?

— Рано чи пізно. Ха-ха-ха-ха-ха!

— Послухай, Еріку, але навіщо ти їси собак, якщо можеш стільки всього вкрасти?

— Ідіоте,