Іен Бенкс - Осина фабрика

— Але чому б натомість не красти щось їстівне й не чіпати собак? — запропонував я і одразу ж зрозумів, що це була погана ідея, оскільки й сам зауважив, що під кінець речення тон мого голосу дедалі підвищувався, а це завжди вказувало на те, що я починаю молоти цілковиті нісенітниці.

— Ти що — здурів? — закричав Ерік. — Що з тобою? Що ти мелеш? Це ж собаки, хіба ні? Я ж не вбиваю котів, польових мишей чи золотих рибок? Я говорю тобі про собак, дебіле ти кінчений! Собак!

— Не треба на мене кричати, — спокійним тоном відказав я, попри те що вже й сам починав злитися. — Я просто поцікавився, навіщо ти витрачаєш стільки часу на те, щоб украсти щось неїстівне, а потім ще більше часу — щоб викрасти собаку, якщо можна було б, так би мовити, красти і їсти водночас.

— «Так би мовити»? «Так би мовити»? Що ти, нахрін, верзеш? — закричав своїм здавленим хрипким контральто Ерік.

— Ой, тільки не починай горлопанити, — простогнав я, заплющивши очі й провівши долонею вільної руки по лобі й волоссю на голові.

— Хочу й буду! — крикнув Ерік. — Як думаєш, заради чого я все це роблю? Га? Як думаєш, якого біса я все це роблю? Це ж собаки, гівнюче ти безголовий! Невже в тебе геть мізків не лишилось? Френкі, що трапилося з твоїми мізками? Язика проковтнув? Га? Язика проковтнув?

— Тільки не треба трощити… — сказав я навіть уже не в слухавку.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-р-р-р-г-г-г-х-х-х! Б-л-л-л-я-а-а-а-а-р-р-р-г-г-г-р-р-л-л-л-я-у-у-у-у-у-у-у-р-р-г-г-х-х!

Мені було чути, як Ерік плювався й давився, а тоді почав колошматити слухавкою по всіх частинах будки. Я зітхнув і задумливо натиснув на важіль. Щось мені ніяк не вдається нормально поспілкуватись із ним по телефону.

Я рушив до своєї кімнати, намагаючись забути про брата; мені хотілося лягти спати раніше, щоб вчасно прокинутися й провести церемонію найменування нової рогатки. Щойно я залагоджу це, можна буде подумати, як ліпше поводитися під час розмов з Еріком.

…І справді як корабель. Ох і псих же!

4

Бомбове Коло

Я часто думав про себе як про державу чи принаймні як про місто. Мені здавалося, що те, як по-різному я сприймав ті чи інші ідеї, розглядав імовірні лінії поведінки тощо, нагадувало зміну політичних настроїв у межах країни. Я завжди схилявся до думки, що люди голосують за новий уряд не тому, що їм дійсно імпонує його політика, а лише тому, що їм хочеться змін. І чомусь їм здається, що з новим урядом вони заживуть краще. Народ, звісно, дурний, однак схоже на те, що всі ці речі стосуються радше настроїв, примх і загальної атмосфери, аніж ретельно зважених аргументів. Я відчуваю, що в моїй голові відбувається точнісінько те саме. Іноді мої думки й почуття суперечать одні одним, тому я й вирішив, що, вочевидь, у моєму мозку мешкає сила-силенна різних людей.

Наприклад, якась частина мене завжди відчувала почуття провини за вбивства Блайта, Пола та Есмеральди. Та сама частина тепер відчуває себе винною через те, що я помстився невинним кроликам за витівки одного паскудного самця. Утім я ставлюся до неї як до опозиційної партії в парламенті або критичної преси; вона закликає до совісті та пригальмовує певні процеси, однак наразі вона не при владі й навряд чи колись їй удасться там опинитись. Інша частина мене — расистська; імовірно, тому, що я майже не зустрічав людей із іншим кольором шкіри й мені відомо про них лише те, що я читаю в газетах і бачу по телевізору, де здебільшого говорять про їх численність і керуються презумпцією винності. Ця частина досі має на мене доволі сильний вплив, хоча я, звісно ж, розумію, що жодних логічних підстав для расової ненависті не існує. Щоразу, як я зустрічаю в Портенілі людей з іншим кольором шкіри, котрі купують собі сувеніри або зупиняються щось перехопити, я мрію, щоб вони про щось мене запитали й тоді я зміг би продемонструвати їм свою ввічливість та довести, що здоровий глузд сильніший за печерні інстинкти або виховання.

З цієї ж причини потреби в помсті кроликам не було. Потреби в помсті немає взагалі, навіть у великому світі. На мою думку, відплата людям, які лише опосередковано або ж випадково пов’язані з тими, хто заподіяв зло, потрібна винятково для того, щоб ті, хто вчиняють помсту, відчули себе краще. Це як у випадку зі смертним вироком — ви прагнете його тому, що він принесе задоволення особисто вам, а не тому, що вважаєте його засобом стримування чи вірите в ще якусь схожу дурню.

Кролі хоча б ніколи не дізнаються, що їм заподіяв шкоду Френк Колдгейм, на відміну від людей, які чудово розуміють, що чинять із ними зловмисники, і отже, помста призводить до цілком протилежного задуманому результату, радше підбурюючи до опору, аніж придушуючи його. Але я принаймні визнаю, що все це робиться лишень задля того, аби потішити своє еґо, зберегти почуття власної гідності, і просто заради задоволення, а не задля порятунку держави, підтримання справедливості чи вшанування честі полеглих.

Саме тому деякі частини мене ставилися до церемонії найменування нової рогатки як до забави, ба навіть дивилися на неї з презирством. Цей стан у моїй голові скидався на те, як інтелектуали глузують з релігії, не здатні заперечувати її вплив на маси. Під час обряду я змастив металеві, гумові й пластмасові деталі нової зброї вушною сіркою, шмарклями, кров’ю, сечею, пупковим пухом і піднігтьовим сиром, а тоді влаштував їй бойове хрещення, вистріливши по безкрилій осі, що повзала циферблатом Фабрики, порожнім джгутом, після чого заліпив собі ним по голій нозі й заробив синця.

Якісь частини мене вважали все це безглуздям, однак їх була абсолютна меншість. Решта мене знала, що такі речі працюють. Вони наділяли мене силою, робили частиною місця, яким я володів і де, власне, перебував. І від цього мені робилося добре.

Я знайшов в одному з альбомів, які тримав на горищі, фотографію Пола, де той був зображений немовлям, і після церемонії написав на зворотному боці фотокартки ім’я нової рогатки, обгорнув її довкола сталевої кульки, закріпив шматочком скотчу і, злізши з горища, вийшов у прохолодну мряку нового дня.

Я пішов до старого, вкритого тріщинами стапеля на північному кінці острова. Натягнувши джгут майже до максимуму,