Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

одного, прописували найрізноманітніші ліки від усіх відомих їм хвороб; але жодному з них не спадало на думку, що їм не може бути відома та хвороба, на яку нездужає Наташа, як не може бути відома їм жодна хвороба, яка заволоділа живою людиною». До мене прийшла одна жінка, їй щойно діагностували рак мозку. Вона була розгублена, перелякана, знічена до краю. Я був стомлений, не міг зосередитись. Я не зважав на її запитання, тільки запевнив її, що операція буде успішна, і сам себе переконав, що на повні правдиві відповіді немає часу. Але чому я не знайшов часу на це? Один сердитий ветеринар кілька тижнів відмовлявся слухати поради і умовляння лікарів та медсестер, у результаті рана в нього на спині загнила, як ми й попереджали. Його привезли в операційну, я зашив зяючу рану, а він кричав від болю і казав мені вибачливо, що сам винен.

Але ніхто насправді не винен сам.

Невелику розраду дарувала лише думка про те, що Вільям Карлос Вільямс і Річард Зельцер зізнавалися у ще гірших вчинках, а я заприсягнувся чинити краще. Посеред всіх трагедій і невдач я боявся випустити з уваги виняткову цінність людських стосунків, і не лише між хворим та його родиною, але й між лікарем і пацієнтом. Фахової досконалості лікаря недостатньо. За часів резидентури моїм надзавданням було навіть не врятувати життя – урешті, кожен має вмерти – а підвести пацієнта і його родичів до розуміння смерті або хвороби. Коли надходить пацієнт з летальною травмою голови, то перша розмова з нейрохірургом стає вирішальною для родичів, вона назавжди визначає сприйняття смерті – від примирення й погодження («Може, так мало бути») до незагойної рани в душі («Ті лікарі нічого не слухали! Та їм байдуже! Вони навіть не намагались врятувати його!»). Коли скальпель не може зарадити, єдиним інструментом хірурга стає слово.

Якщо йдеться про надзвичайні страждання, зумовлені важкими ушкодженнями головного мозку, то часто в таких випадках близькі страждають навіть більше, ніж сам хворий, але далеко не кожен лікар це розуміє повною мірою. Люди, які збираються навколо когось рідного і коханого – того коханого, що тепер його виголена голова ховає хворий, скалічений мозок – вони зазвичай теж не до кінця все розуміють. Вони бачать минуле, перебирають спогади, з новою силою відчувають любов до того, кого бачать в цьому рідному розпростертому тілі. Я уявляю реальне майбутнє: апарат штучного дихання, під’єднаний через хірургічний отвір у шиї, пастоподібна рідина стікає через отвір в животі, попереду тривале, болісне і лише часткове відновлення – або навіть відсутність будь-якого відновлення і неможливість повернути ту людину, яка живе в пам’яті. У таких випадках я відступав від своєї звичайної ролі і діяв не як ворог смерті, а радше як її посол. Я мав допомогти рідним зрозуміти, що та людина, яку вони знали, – повноцінна, життєрадісна, вільна – віднині живе тільки в минулому і що я потребую їхньої допомоги, аби зрозуміти, яке майбутнє він чи вона воліли б: чи тихо померти без мук, чи все життя бути розіп’ятим між ємностями з рідинами, одні з яких вводяться, інші – виводяться заради того, щоб підтримувати існування, попри те, що покращення неможливе.

Ще я зрозумів, що наша згода або ж консенсус на основі отриманої інформації – це просто ритуал, у ході якого пацієнт підписує папірець, завірений хірургом, і він не має юридичної сили, не містить переліку всіх імовірних ризиків, як, скажімо, супровідний коментар для нових фармацевтичних препаратів; натомість це все скидається на якусь фальшиву угоду з потерпілим земляком: ми разом, і перед нами складний перехід, але я обіцяю перевести тебе на той бік найкраще, як тільки можу.

На той час я вже був досить вмілим і досвідченим, самостійним, без надмірного трепету за власне дорогоцінне життя. Я перебирав на себе всю повноту відповідальності за здоров’я моїх пацієнтів.

Подумки я вертався до свого тата. Ще студентами ми з Люсі відвідали його лікарню на околиці Кінгмана і побачили, який комфорт і яку приємну атмосферу він забезпечує пацієнтам. Одну жінку, яка повернулася після якоїсь кардіологічної процедури, він спитав:

– Хочете їсти? Що вам приготувати?

– Дякую, будь-що. Я голодна як вовк! – відповіла вона.

– Ну, то хай буде лобстер і стейк, гаразд? – Тато потелефонував медсестрі: – Будь ласка, пацієнтка потребує лобстера і стейк, прошу принести негайно! – відтак поглянув на жінку з усмішкою і сказав: – Зараз принесуть, хоча, можливо, це буде більше схоже на сендвіч з індичкою.

З якою легкістю він будував стосунки з людьми, яку довіру в них вселяв – залишалося тільки дивуватися і захоплюватись.

Тридцятип’ятирічна жінка сидить на ліжку у відділенні інтенсивної терапії з виразом жаху на обличчі. Вона вибирала подарунок сестрі на день народження, коли зненацька стався напад. Томографія показала доброякісну пухлину мозку, яка тисне на праву лобну долю. При операції ризиків не передбачалось: пухлина була найбезпечніша з можливих, розташування її – найзручніше з можливих; операція практично відразу припинила б напади. Альтернатива одна – усе життя рятуватися отруйними знеболювальними препаратами. Але я бачив, що думка про операцію на мозку просто панічно лякає жінку. Самотня, в незнайомому місці, висмикнута зі звичного гамору торгового центру і привезена сюди, у відділення інтенсивної терапії, між чужорідні звуки й запахи. Вона радше відмовиться від операції, якщо я почну безсторонньо і детально описувати їй всі можливі ризики і ускладнення. Я міг би так зробити, задокументувати її відмову, вважати свій обов’язок виконаним і перейти до наступних справ. Натомість я зробив інакше – з її дозволу викликав родичів, і ми всі разом спокійно обговорили різні варіанти. Під час бесіди я спостерігав, як в її очах ця величезна проблема, з якою їй довелось зіткнутися, поволі меншала, аж поки не звелася до складного, але прийнятного і зрозумілого рішення. Просто я перевів її у вимір, де вона була людиною, а не черговим завданням. Вона погодилась на операцію. Операція пройшла успішно. Через два дні вона пішла додому і більше ніколи не мала нападів.

Кожна тяжка хвороба змінює життя хворого і всієї його родини, це правда. Але хвороби мозку ще й дивують притаманною їм таємничістю. Смерть сина взагалі суперечить батьківським уявленням про світ; наскільки ж складніше це прийняти, коли тільки мозок мертвий, а тіло тепле і серце б’ється? Велике горе здатне загасити зірки, – і жодна картина так яскраво не передає вираз очей хворого, який вперше чує свій нейрохірургічний діагноз. Деколи