Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

ця звістка так шокує людину, що в мозку відбувається електричний розряд. Цей феномен відомий як «психогенний синдром», складніший різновид звичайного запаморочення, яке в окремих людей викликають погані новини. Коли моя мама, єдина дівчина в коледжі, почула, що її тато, який затято відстоював її право на освіту у відсталій Індії 1960-х – коли вона почула, що її тато помер в лікарні після тривалої хвороби – у неї стався психогенний напад і тривав доти, доки вона не приїхала додому на похорон. У мене був один пацієнт, який, почувши, що в нього рак мозку, відразу впав у кому. Я зробив купу аналізів, томограм, енцефалограм у пошуках причини – усе дарма. Тоді влаштував найпростішу перевірку: підняв руку пацієнта над його обличчям – і відпустив. Виявилось, що людина у стані психогенної коми достатньо володіє собою, щоб уникнути удару власної руки. Тож лікування полягало в заспокійливій бесіді, яка сприяла відновленню розуміння, аж врешті пацієнт опритомнів.

Рак мозку має два різновиди: первинний, який зароджується в мозку, і вторинний, метастатичний, який поширюється на мозок з інших органів, найчастіше з легень. Операція не може вилікувати хворого, але може продовжити життя; для більшості людей рак мозку означає смерть через рік, максимум через два. Місіс Лі було далеко за п’ятдесят, вона мала тьмяні зелені очі і потрапила до мене у відділення два дні тому з лікарні того містечка, де вона мешкає, за сотню миль звідси. Її чоловік у картатій сорочці, заправленій в джинси, стояв біля ліжка і крутив свою обручку. Я привітався, сказав, як мене звати і хто я, і сів, а вона почала розповідати свою історію: кілька днів тому вона відчула тремор у правій руці, потім рука перестала слухатися, настільки, що місіс Лі більше не могла защіпати на собі блузу. Вона викликала «швидку» і поїхала в місцеву лікарню, бо подумала, що в неї інсульт. Там їй зробили МРТ і скерували до нас.

– Хтось вам казав про результати вашого МРТ? – спитав я.

– Ні.

Місцеві лікарі спасували, як це часто буває, коли йдеться про прикрі новини. Ми з онкологами сперечаємося щодо того, чия це робота – повідомляти такі речі. Скільки разів я сам так чинив? Але тут, я бачу, все скінчиться на мені.

– Добре, – сказав я. – Отже, нам є про що поговорити. Якщо ваша ласка, скажіть, як ви самі вважаєте, що з вами сталось? Мені це дуже корисно почути, щоб упевнитись, що я нічого не пропустив.

– Ну, я гадала, що у мене інсульт, але… мабуть, навряд?

– Так, це не інсульт, – сказав я і замовк. Я ніби міряв поглядом ту прірву, яка ось розверзлася між її дотеперішнім життям і тим, у яке вона зараз вступає. Ні вона, ні її чоловік, на мою думку, не були готові почути про рак мозку – а чи хтось буває готовий? Тому я почав здалеку:

– На МРТ видно якесь утворення в мозку, воно й викликає у вас ті симптоми.

Тиша.

– Хочете подивитися МРТ?

– Так.

Я переніс знімки на її комп’ютер біля ліжка, показав на них ніс, очі і вуха, щоб її зорієнтувати. Потім навів фокус на пухлину – грудкувате біле кільце довкола чорного некротичного ядра.

– Що це? – спитала вона.

Це могло бути що завгодно. Могла бути інфекція. До операції не можемо стверджувати з певністю. Я й далі всіляко старався уникнути прямої відповіді, щоб трохи розвіяти ті тривожні думки, які охопили цих людей.

– Ми не можемо сказати напевно, поки не проведемо операцію, – почав я, – але поки що дуже схоже на пухлину мозку.

– Це рак?

– Повторюю, ми не можемо цього стверджувати, поки не візьмемо зразок тканини на біопсію і не отримаємо результатів, але, наскільки я розумію, радше так.

На підставі МРТ я вже бачив, що це була гліобластома – агресивний різновид раку мозку, найгірший з усіх можливих. Проте діяв я дуже м’яко, приховуючи свої думки від місіс Лі та її чоловіка. Поки що я довів до їхньої свідомості ймовірність раку мозку і мав сумнів, чи варто додавати ще щось. Чашу горя краще випивати по одному ковтку. Мало хто з пацієнтів готовий ковтнути все відразу, більшість потребує часу, щоб якось це засвоїти. І тут питання не в життєвому прогнозі – на відміну від травми, де ти маєш десять хвилин, щоб усе пояснити і зробити важливий вибір, тут я міг почекати, поки все вляжеться. Я докладно розповідав про наші плани на кілька наступних днів: про все пов’язане з операцією, про те, що ми виголимо на голові лише маленьку смужку волосся, щоб не зіпсувати зачіску, про те, що її рука, мабуть, відразу по операції ще більше ослабне, зате потім знову зміцніє, що все буде добре, що через три дні її випишуть, що все це – лише перший крок у великому марафоні, що дуже важливо відпочивати, що, зрештою, я не розраховую, що вони запам’ятають кожне моє слово, тож ми завжди можемо повернутися до цієї розмови і все уточнити ще раз.

Після операції ми знову вели бесіду, говорили про хіміотерапію, про опромінення і прогноз. Я дотримувався кількох важливих правил. По-перше, докладна статистика призначена для наукових аудиторій, а не для лікарняних палат. Загальновідома статистична крива Каплана – Мейєра визначає кількість пацієнтів, що залишаються при житті протягом тривалого часу. Ця система показників допомагає нам оцінювати динаміку, завдяки якій ми визначаємо ступінь агресивності хвороби. При гліобластомі крива різко падає вниз після показника у 5 % пацієнтів, які залишаються живими впродовж двох років. По-друге, необхідно зберігати об’єктивність, але при цьому завжди залишати простір для надії. Тобто замість того, щоб сказати: «Середня межа виживання становить одинадцять місяців» або «Існує п’ятивідсоткова ймовірність, що вам вдасться протягнути два роки», – я кажу: «Більшість пацієнтів живе від кільканадцяти місяців до двох років». Як на мене, це найсумлінніше твердження. Проблема лише в тому, що невідомо, де саме на цій кривій місце нашої конкретної пацієнтки: там, де шість місяців до смерті, чи там, де шістнадцять? Я дійшов висновку, що не можна бути надміру докладним. Ті сумнівні лікарі, які воліють називати точні цифри («Лікар сказав, що мені лишилося шість місяців») завжди вражали мене, я не розумів, звідки в них ця статистика.

Пацієнти, почувши таку новину, переважно мовчать (зрештою, первісне значення слова «пацієнт» – це «той, хто зносить страждання без скарги»). Чи гідність, чи то шок причиною, але мовчання триває, і тоді залишається єдиний спосіб порозумітися – взяти хворого