Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

операцію, рятуючи мозок лише настільки, щоб він підтримував серцебиття, і пацієнт лишився живий, але не спроможний розмовляти, змушений їсти через зонд, приречений на існування, якого ніколи собі не бажав би… Я сприймаю цей випадок як жахливу невдачу, як щось страшніше, ніж смерть. Стан сутінкового потьмарення свідомості стає непосильним тягарем для близьких, такого пацієнта зазвичай відпроваджують до спеціальної установи, де родичі відвідують його дедалі рідше, аж поки неминучі летальні пролежні чи пневмонія не покладуть цьому край. Дехто визнає таке життя і наполягає на тому, щоб його зберегти, і приймає його, дивлячись правді в очі. Але багато хто не може або не хоче розв’язувати цю проблему, і нейрохірург мусить вміти вирішувати все сам.

Я почав свій шлях в медицині, поміж іншого, з полювання на смерть: я хотів зрозуміти її, викрити її, подивитися їй просто в очі, не змигнувши. Нейрохірургія цікавила мене не тільки тим, що обіймала мозок і свідомість, але й тим, що в ній перепліталися життя і смерть. Я думав, що життя в просторі між цими двома силами не лише забезпечить мені поле для проявів активного співчуття, але піднесе цілу мою істоту: подалі від дріб’язкового матеріалізму, від бундючних марнот, ближче до правдивої суті, до самого серця, до справжніх роздумів про життя-і-смерть, до справжнього вибору і боротьби… поза сумнівом, лише тут я знайду ту трансцендентність, якої так потребую.

Але в щоденній праці я помічав наростання якихось цілком інших процесів. У розпалі нашої нескінченної навали травм голови я почав підозрювати, що постійне перебування в такій безпосередній близькості до джерела світла загрожує мені сліпотою, так само, як тому, хто, бажаючи вивчити астрономію, упритул би дивився на сонце. Мені ще не доводилось бути разом з пацієнтами в їхні ключові моменти, я лише був причетний до цих ключових моментів. Я бачив багато страждань; гірше, що я став звикати до них. Потопаючи, навіть в крові, ти адаптуєшся, пристосовуєшся, навчаєшся плавати, добре плавати, навіть радіти життю, хапаєшся за медсестер, лікарів та інших, хто тримається за той самий пліт, кого несе та сама течія. Ми з моїм старшим колегою Джеффом спільними зусиллями рятували травмованих пацієнтів. Він кликав мене у травмопункт, коли траплялася супутня травма голови, і ми завжди працювали разом. Ретельно оглянувши живіт хворого, він чекав від мене прогнозу щодо когнітивних функцій. Одного разу я відповів:

– Ну, він може бути сенатором, тільки якогось невеличкого штату.

Джефф розсміявся, і з цього моменту чисельність населення певного штату стала нашим критерієм у визначенні важкості травм голови.

– То що там у нас, Вайомінг чи Каліфорнія? – запитував Джефф, визначаючи оптимальну інтенсивність програми реабілітації.

Або я казав:

– Джеффе, я знаю, що в нього стрибає кров’яний тиск, але мушу взяти його на операцію, бо інакше йому доведеться перебратися з Вашингтона до Айдахо – то можеш його стабілізувати?

Одного разу я сидів у кафетерії за обідом – він у мене складався з дієтичної коли та морозива – і раптом мій пейджер повідомив, що з’явився пацієнт з тяжким ушкодженням голови. Я кинувся до травмопункту, автоматично засунув морозиво за комп’ютер і тут же наштовхнувся на парамедиків: вони привезли каталку з потерпілим і чітко повідомили деталі: «Чоловік, двадцять два роки, аварія на мотоциклі, сорок миль на годину; здається, мозок витікає через ніс…»

Я відразу взявся до роботи: викликав анестезіологів, оцінив стан хворого і його життєво важливі функції. Після того як йому успішно провели інтубацію, я уважно оглянув його: потовчене обличчя, дорожній бруд, зіниці розширені. Ми ввели йому маннітол, щоб зменшити набряк мозку, і відвезли до сканера: розбитий череп, важка дифузна кровотеча. Я вже дивився на нього з думкою про операцію – планував місце розтину, бурування кістки, відпомпування крові. Аж раптом у нього впав тиск. Ми мерщій повезли його назад в травматологію, але поки лікарська бригада прибігла, у нього зупинилося серце. Довкола почалася метушня: катетери занурили в його стегнові артерії, трубки – глибоко в груди, медикаменти вводили в крапельницю і повсякчас кулаками штовхали його серце, щоб воно помпувало кров. Але через тридцять хвилин ми дозволили йому померти. Ми всі дійшли тихої згоди, що з такою травмою голови краще смерть.

Я вислизнув з травмопункту якраз в ту хвилину, коли родичів привели до тіла. І тут я згадав: моя кока-кола, моє морозиво… і нестерпна спека в травмопункті. Знайомий резидент з невідкладної допомоги замінив мене, я, наче привид, проник назад, забрав своє морозиво і поклав в холодильник.

Тридцять хвилин в морозилці реанімували його до нормального стану. Дуже смачно, думав я, видобуваючи з зубів уламки шоколадних пластівців у той самий час, коли близькі щойно загиблого хлопця прощалися з ним востаннє. Я міркував над тим, чого більше в моїй короткій лікарській практиці – моральних падінь чи моральних здобутків.

Через кілька днів я почув, що Лорі, моя подруга по факультету, потрапила під машину і їй зробили нейрохірургічну операцію, намагаючись врятувати. Вона відключилася, її реанімували, але наступного дня дівчина все одно померла. Я не хотів знати подробиць. Той час, коли хтось із нас міг просто сказати: «Загинув в автокатастрофі» – той час минув безповоротно. Тепер ці слова відкривають скриньку Пандори, а з неї негайно насуваються картини і сцени: звук каталки, кров на підлозі, трубка в горлі, руки стукають в груди – пробують достукатися до серця. Я бачу руки, свої руки, вони голять голову Лорі, скальпель розтинає шкіру, і тепер вже можна почути звук дрилю і запах припаленої кістки, порох від неї в повітрі, тріск, коли я відламую фрагмент її черепа. Голова наполовину поголена, деформована. Вона зовсім не схожа сама на себе; вона стала чужою для своїх друзів і родичів. Може, там ще були плевральні дренажні трубки, і ще, може, нога на витяжці…

– Ні-ні, я не просив подробиць. Мені й цього забагато.

Тої хвилини мені раптом згадались усі випадки, коли мені забракло співчуття: коли я нехтував тривогами пацієнта, ігнорував біль пацієнта, висував категоричні вимоги. Люди, чиї страждання я бачив, записував і ретельно пакував під різними діагнозами, але не міг збагнути, яке це має значення для них – вони, всі ці люди, обступили мене, мстиві, розлючені і невблаганні.

Я боявся перетворитися на типового лікаря, описаного Толстим, – того, хто переймається порожніми формальностями, зосередженого на механічному лікуванні хвороби, з абсолютно відсутнім розумінням людяності і цінності людини: «Лікарі їздили до Наташі і поодинці, і консиліумами, багато говорили французькою, німецькою і латиною, засуджували один