Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Він щойно повернувся — передав Іріна під охорону. Щоб пройти до столу, йому довелося скласти крила так щільно, ніби його не за стіл посадили, а в камеру.

Тільки Міра сиділа спокійно. Усміхалася.

Наче нічого не сталося.

Наче не отримала ножем у плече.

Наче її не збираються посилати назустріч смерті.

Я мовчки рахував секунди до того, як усі поїдять.

Нарешті. Ми попрощалися — і рушили до виходу.

Нам, узагалі-то, ще світ рятувати.

Не подобається мені цей ліс. Дивні рослини, дивні мешканці.

Я б краще вирушив у Драгнхейм, але тепер мені туди дорога закрита.

Обожнюю Окаву — кам’яні виступи, вітер, що тріпоче волосся і не дає сховатися. Арки з тканинами, простір, небо. А тут — болотяна пастка з живими деревами.

У роздумах перечепився за корінь і задів плечем Тінь.

Дурний ліс.

Нарешті бачу просвіт. Нарешті ми заберемося звідси.

— Всім стояти, — скомандував Тінь.

Ніхто не зрозумів навіщо. Та недарма ж він — голова варти.

Ми обережно відійшли глибше в ліс.

— Що трапилося? — запитала Міра.

— Попереду засідка, — хмуро відповів Тінь. — Навіть не засідка — вони не ховаються. Ті, хто напали на нас раніше, привели підмогу.

— А чому не можемо просто обійти трохи далі? — знову Міра.

— Я б змогла, — сказала Ілмерія, — але вас ліс не випустить. Ви чужинці. Вхід для вас відкрився тут — тут і вийти повинні.

— Що за дурні правила, — обурився я. І тут мені на голову звалилася гілка.

— Ай! Боляче!

— А ти не ображай ліс. Він може й образитися, — посміхнулася Ілмерія.

— І що ми робитимемо? — запитав я.

— Підемо на переговори, — сказала Міра. — Ми ж хотіли втертися до Ноеля, щоб відправити на ритуал?

— Так, план був саме такий. Але ж не зараз — через два місяці.

— А є вибір? Вихід тільки один. Або залишимося в ельфів.

— Ви не можете залишитися, — втрутилася Ілмерія. — Ліс вас виганяє.

І правда — вітер різко подув у спину, мов штовхав.

От і довіряй ельфам з їхнім лісом.

— Схоже, вибору нема, — констатував я.

Ми вийшли з лісу. Уся увага була на нас.

Дракони чекали. Розбили табір — палатки, охорона, метушня, готувалися до чогось серйозного. До облоги лісу, чи що?

І тут сталося те, чого в наших планах точно не було.

Я інстинктивно закрив Міру собою — та її вже побачили.

З палатки вийшов Ноель. Верховна персона.

— Міро, ти жива. У мене вийшло…

Вона стояла за моєю спиною, оторопіла.

— Віддайте її, або я накажу вас вбити, — кинув Ноель.

От паскуда. Треба було прибити ще при першій зустрічі.

— Отримаєш її тільки через мій труп, — буркнув я.

— Заткнись, Дейрон. Переговори — не твоє, — шикнув Тінь.

— О, я можу це влаштувати, — почав злитися Ноель.

Та Міра вийшла з-за моєї спини.

— Не треба. Я піду з тобою.

— Міро, ні! — сказав я, та вона не слухала.

— Але Тінь і Дейрон залишаються зі мною — як охорона. І ти їх не чіпаєш.

— Тінь — так. Але не він, — вказав на мене Ноель.

— Згода. Але ти його відпустиш, — промовила Міра.

Як вирок.

Ось і зробила вибір.

Поки я займався самобичуванням, Тінь різко відкрив портал — і запахнув мене в нього.

Я вилетів у знайому їдальню баронеси Аверійської. Вивалився, мов мішок із камінням.

Та робіть що хочете.

Я вас рятувати не стану.

Котися з своїм драконом, лісом і вічною місією, Міро.

Я чудово проживу й без тебе.

Примітка:

Схоже Дейрон не зчувся, як закохався. Мені дуже цікаво як далі розвиватимуться стосунки в цьому трикутнику. Чи заслуговує ця історія на ❤️?