Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Розділ 7: Ельфійська гостинність

Дейрон

Весь цей похід до ельфів починає мене дратувати.

Міра поводиться так, ніби нічого не сталося. Знову ці балади про порятунок світу… Дурня це все. Якщо ви такі могутні й всезнаючі — то й рятуйте свій світ самі. Але ні, потрібно вибрати тендітну дівчину і відправити її на смерть.

Я сам придушу Ноеля, якщо він наблизиться до Міри.

Вона сиділа осторонь з Ілмерією, гомоніли про щось своє. Можливо, про мене?

От же ж, на кого я став схожий. Сумно дивитися. Колись за мною впадало пів школи, а тепер я тут — і розтікаюся калюжкою.

Все, досить. Вирішено. Буду ігнорувати її. Нехай сама розбирається зі своїми тарганами.

Якщо їй так уже до душі Ноель — то скатертиною їм у щасливе майбутнє. Що, дівчат мало?

Доки я загруз у своїх роздумах, десь попереду зчинився галас.

— Ти не маєш права жити! — закричав Ірін. — Ти — загроза! Ви всі зрадники!

Я з жахом побачив у нього в руках ніж. Та не встиг і поворухнутися, як Тінь уже скрутив вояку.

Ірін сипав погрозами, щось кричав про «справжнього дракона», але я вже не слухав.

Я кинувся до Міри. Потрібно було переконатися, що з нею все гаразд.

Це не крок. Це — необхідність. Будь-хто на моєму місці так вчинив би.

— У тебе кров, — сказав я.

На її плечі справді було поранення.

— Усього лише подряпина, — відповіла вона, ще в шоці.

— Тут недалеко мій дім, трішки відхилимося від маршруту — рану треба промити, — сказала Ілмерія.

— Та нічого серйозного… нам треба йти, — пручалась Міра.

— Почекає твій Ноель. У тебе рана — ми її обробимо, — буркнув я, сам не розуміючи, чого розійшовся.

На мене втупились усі.

— До того ж, ми можемо лишити Іріна під вартою в моєму поселенні. Він вчинив злочин на території лісу Шепоту — тут і понесе покарання, — додала Ілмерія.

— От і вирішено, — з жалем зітхнув Тінь.

Очевидно, він довіряв Іріну. Мабуть, той колись служив під його командуванням.

Йшли ми недовго. Незабаром вийшли на галявину — і я аж завмер.

Будиночки, якщо це можна так назвати, виринали з землі, як гриби. Їхні круглі шапки з дивного блискучого каменю відсвічували в сонці.

— Що це? — ахнула Міра.

— Гуні, наші оселі, — відповіла Ілмерія. — Камінь для них давно не видобувається. До Всплеску його знаходили гірські гноми. Він захищає від яасі.

— Від кого? — не втримався я.

— Яасі — земляний змій. Сягає п’яти метрів завдовжки. Раніше ми працювали з ними на полях, але після Всплеску вони здичавіли. Тепер лише цей камінь не дає їм руйнувати оселі.

Ні ні, стати обідом ніяк не входило в мої плани.

Чимось це місце видається… ненормальним.

Он побігло якесь пухнасте звірятко з довгим хвостом — схоже на ласку, але з блакитною шерстю.

Біля низенького паркану стоїть ельф і курить. Волосся в нього сиве… а може й ні — хіба розбереш цих ельфів. У них усе якесь вічне й розмите.

З магазинчику виходять дві ельфійки, щось гомонять, сміються. Та щось тут не так.

Діти.

Немає жодної дитини. Навіть плачу не чути.

В Окаві хоч і небагато дітей, але вони є — бігають, кричать, граються. А тут — тиша.

— Ілмерія, а де ваші діти? — питаю.

— У пансіоні, де ж іще. — відказує вона спокійно.

— Що за пансіон? — озивається Міра.

— У ельфів діти — це рідкість. Завжди так було. Це наша ціна за довголіття, — говорить Ілмерія, не обертаючись. — Хоча… після Всплеску наше життя й довголіттям назвати важко, на народжуваність це не вплинуло. Ми потроху вимираємо.

— Кожне дитяче життя — безцінне, — продовжує вона вже тихіше. — Тому дітей забирають до пансіонів від самого народження. Там — усе найкраще. Лікарі, педагоги, захист. Вони повертаються в сім’ї, коли їм виповнюється двадцять один.

— Я повернулась звідти лише цього року.

Мене пересмикнуло.

Двадцять один рік без рідних?

Звучить дико. Але ж це їхній звичай. Що я можу сказати?

Краще змовчати.

Ми підходимо до одного з тих напівземних будиночків. Ілмерія стискає в долоні амулет на шиї — срібне кільце з гілочкою всередині — і каже в двері:

— Мамо, це я. Не сама.

З іншого боку щось гупає, потім чути легкий голос:

— Заходьте. Не бійтесь, у нас не кусаються.

До нас вийшла усміхнена ельфійка в голубому легкому вбранні. Її волосся прикрашали чудернацькі блакитні квіти.

— Які гарні квіти, — теж помітила Міра.

— О, так. Весь ранок боліла голова — лікуюсь, — проспівала ельфійка, весело, мов жайворонок.

— Ми обробимо рану, пообідаємо — і підемо, — попередила Ілмерія.

Мені весь час не по собі в цьому місці.

Я не фанат підземель і всього, що знаходиться під землею.

Місто на деревах мене вразило значно більше. Особливо політ… Не думав, що це буде настільки круто.

Тому чим швидше ми виберемося звідси — тим краще.

Та й навряд чи нас тут почастують чимось нормальним. Якими-небудь кульбабами з кропивою, не інакше.

— Рана не глибока, шити не потрібно. Просто дезінфекція. Постарайся не напружувати руку кілька днів, — мовила господиня, закінчуючи обробку.

— Дякую, — прошепотіла Міра.

Нас розмістили за великим дерев’яним столом.

Несподівано простий. Я не думав, що в ельфів можуть бути такі не витончені речі.

Та що я знаю про ельфів — я їх до вчорашнього дня взагалі не бачив.

До чого ж було моє здивування, коли замість трав і роси на стіл поставили… запечену пташку, суп, і ягідний чай.

Мабуть, мій вираз обличчя був красномовним.

— Ти що, теж думав, що ми їмо повітря і дощову воду? — усміхнулася Ілмерія. — То все казочки. Їмо ми нормально.

Смакота.

Після дороги голод переміг — ледь стримався, щоб пальці не облизати.

Бісила тільки низька стеля.

Я ж не нижчий за ельфів, але вони сидять із прямими спинами, наче не в землянці, а я — як у пастці. Постійно здається, що ось-ось вдарюсь головою об якийсь виступ.

Але Тінь виглядав ще смішніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍