Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Ноель Валлгард

Вже тиждень минув, а я досі не маю уявлення, де поділася Міра. Який сенс бути Верховним Драконом, якщо ці йолопи не можуть знайти одну-єдину дівчину? Ні, я вірю, що вона жива і мені вдалося її повернути. Інакше навіщо було її викрадати? Я ні на мить не сумніваюся, що пішла вона не зі своєї волі.

Я ходив кімнатою взад-вперед. Вже тиждень я сплю по кілька годин. Авгур сходить з розуму, прагнучи весь час перехопити контроль. Але я не дозволяю — чого доброго, він просто спалить місто. А це моє місто. Мої дракони.

Жителі Окави доволі спокійно прийняли звістку про зміну влади. Батько, на щастя, лишився живим. Повернувся три дні тому. Ще має підлікуватися, але очухається. І з хорошого — більше не лізе мене повчати.

Я кожну вільну хвилину практикую свої нові здібності. Але навіть на мить не можу забути свою Міру.

У двері постукали. Зайшов Марум.

— Тінь вдалося вислідити. Вони вийшли біля Лісу Шепоту. Міра була з ними.

Я напружився. Невже її знайшли?

— І? — спитав я.

— Затримати їх не вдалося. Вони пройшли під захист лісу.

О, будь моя воля — я б спалив той ліс. І плювати мені на його священність.

— Приведи мені портальщика. Збери людей. Ми рушаємо.

Єдиний мінус Окави — неможливість створювати портали. Елізійські Гори спотворюють їх. Краще витратити більше часу, але лишитися живими.

Коли ми прибули до місця, де бачили втікачів, я ще мав надію пройти слідом. Та я, здається, Лісу чимось не догодив. Ось дерева, ось гілки — я чудово їх бачу, але невидима стіна не дає рушити далі. Я навіть дав кермо Авгуру — перше, що він зробив, це шмальнув вогнем. Але стіна поглинула полум’я без сліду.

Все, що ми знали про цей ліс, — він випускає гостей тією ж дорогою, якою впустив.

Доведеться чекати. Я зачекаю. Часу в мене вдосталь.

Головне — що Міра жива.

Години тяглися нескінченно довго. Вони ж можуть взагалі не вийти звідти. І жодного способу передати послання… чи погрозу. Ці ельфи якісь дикуни.

Та ось — за стінами палатки почувся ґвалт. Я вискочив… і не повірив своїм очам.

— Міро… ти жива. У мене вийшло.

Дейрон.

Не знаю, як я не прибив його на місці. Мене втримувало лише те, що за його спиною стояла моя пара.

— Отримаєш її тільки через мій труп, — промовив Дейрон.

О, кузене… я тільки мрію про це. Ходиш по гострому лезу. Володій я повністю своєю силою — ти б уже не дихав. Але я боюся зачепити Міру.

— О, я можу це влаштувати, — сказав я. Сподіваюся, спокійним голосом. Хоча всередині все напружено до межі.

О диво — вона вийшла з-за його спини й зробила крок назустріч. Я знав, що втікати — не її бажання.

— Не треба. Я піду з тобою, — сказала вона.

Найбажаніші слова. Більше ніхто нас не розлучить.

— Міро, ні! — не вгамовується цей смертник. Міг би промовчати… і жити.

— Але Тінь і Дейрон залишаються зі мною. Як охорона. І ти їх не чіпаєш.

Що вона робить?.. Вони викрали її проти волі, ховали від мене. Я ніяк не очікував такого. Видихни, Ноелю. Міра просто заплуталася. Тінь — я ще зрозумію. Гарний воїн. Зможе її захистити.

— Тінь — так. Але не він, — виніс я свій вердикт, вказавши на Дейрона.

— Згода. Але ти його відпустиш, — промовила Міра.

Відпустити? Не було в мене такого плану. Зрадник. Та й просто… мене злить його увага до Міри.

Я вже хотів наказати варті його затримати, та Тінь впихнув Дейрона до порталу.

Та й нехай. Головне — щоб не плутався більше під ногами. Ніколи.

Більше не було потреби залишатися в цьому богами забутому місці. Я хотів якнайшвидше показати Мірі мої володіння. Був упевнений: Драгнхейм стане їй домом. В Окаву неможливо не закохатися.

Не чекаючи, поки воїни розберуть намети, скомандував відкрити портал до Елізійських гір. Вони дістануться самостійно — впораються. Тінь, звісно, рушив слідом за Мірою. Там, на висоті, на нас уже чекали мої люди і карета, запряжена грифарусами.

Так, я б залюбки скористався власними крилами — а ще краще, взяв  би її верхи, у своїй драконячій подобі, щоб вітер вибивав подих, а небо розривало легені… Та я не хотів її лякати. Іншим разом. Для сьогоднішнього дня емоцій у неї й так досить.

— Що це таке? — здивовано запитала Міра. Вона дивилася на карету з явним острахом. І я її розумію. Перша зустріч із грифарусами запам’ятовується надовго. Навіть я, коли побачив їх уперше, не надто зрадів.

— Це грифаруси. Вони перенесуть карету через гори за лічені години, — відповів я.

— А іншого варіанту немає? — спитала з надією в голосі.

Є, звісно. Я б охоче взяв тебе на свого дракона, щоб відчуття польоту наповнило тебе до країв, щоб ти знову захотіла жити. Але ти ще не готова.

— Можна йти пішки через гори. Найкоротший шлях для звичайної людини займе днів п’ять. Якщо зупинятися тільки на сон.

— Ну гаразд… Ти впевнений, що це безпечно?

— Я б ніколи не наражав тебе на небезпеку. Впевнений.

Смішна. Мордочку насуптла, голову сховала в плечі, та все ж полізла в карету. Тінь, на мій подив, сів поруч із нею.

А я… не відмовив собі в задоволенні. Дав волю Авгуру й злетів. Так я зможу постійно стежити за нею згори й миттєво зреагувати, якщо щось піде не так. Звіриній формі тепер довіряю — Авгур заспокоївся поруч із Мірою.

Карета злетіла в небо з дивовижною легкістю. Грифаруси розгорнули свої масивні, позолочені крила, і повітря навколо спалахнуло сонячним сяйвом. З кожним помахом вони здіймали нас вище, над табором, над хмарами, над усім світом.

Ми пролітали над Елізійськими горами. Їхні вершини, вкриті вічним снігом, сяяли, ніби були вирізьблені зі срібла. Внизу розкривались ущелини, де водоспади билися об каміння, створюючи хмари водяної пари. Ліси, скупані в крижаному світлі, тягнулися вдалеч, немов шепотіли щось стародавнє, давно забуте. Усе це — спокійна, велична краса. Краса, яку не сплутаєш із жодною іншою землею.

Це місце завжди давало мені сили. І навіть тепер, коли моє серце билося частіше через неї, я відчував той самий спокій.