Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

Розділ 5

    У вихідний Яна ми вирішили влаштувати масштабні закупи. Орава звіринців спустошувала усі запаси, як та сарана.

   Вибралися в Білу Церкву – всього сорок кілометрів, і ми на місці. Забіг по магазинах. Повеселило щире здивування Яна з цін на корм для домашніх улюбленців. Хех, це він ще не бачив скільки вартує МРТ кота. Кішачо-собачі лікарі, то взагалі якесь дуже дороге задоволення.

  Після турботливо закуплених запасів для тварин ми з ентузіазмом перейшли на закупи продуктів. Проте, ентузіазму вистачило ненадовго. Вже на середині шляху між полицями з крупами та консервами ми почали відчувати себе героями-марафонцями. Й до машини я – із Сонькою на руках, Ян – із сумками, що здавалися важили тонна кожна, сунули, немов до омріяного фінішу.

 Так я вже була втомлена і голодна, то для безпеки усіх, повела Яна до моєї улюбленої кав’ярні. Щоправда, каву з круасанами взяли на виніс і, як ті миші, заточили це біля машини. А коли Ян зглянувся і взяв Соньку на руки, моя спина йому була готова співати оди. І в список важливого додалася потреба у візочку-тростинці. Натягана по усьому світу Сонька швидко заснула в його руках. Покосилася на ту милоту, перезирнулися з Яном і за мовчазною згодою сіла за кермо.

   Десь за кілометрів шість до села мою увагу раптом привернула лісосмуга. Не так вона сама, як купа сміття, що гордо там лежала. Я пригальмувала.

- Ліно? Чого ми зупинилися? – покрутив головою Ян.

- Нічого такого, –  відмахнулася я від його питання й потягнулася за сумкою. – Якась морда викинула сміття в лісосмугу.

- Не зрозумів? – кліпнув Ян очима.

- А що тут не зрозуміло? Он у тебе перед очима лежить свіженька купа сміття. Мені туди треба.

- Нащо? – отетеріло витріщився він на мене.

- Може ти не помітив, але я тут в селі наче за покращення виступаю.

- Це як? – здивовано підняв він брови.

- З душею та почуттями скаржусь в усі державні органи на усі незручності, –  буркнула я, вхопила телефон й пішла до сміття.

Зробила кілька світлин, встановила геолокацію, видала кілька своїх зовсім нецензурних думок про тих, хто це сміття сюди викинув й повернулася в машину.

- І, що покращення приходять? – покосився на мене Ян.

- Приходять. Повільно, але приходять. Я коли сюди переїхала жити, то побутове сміття тут не вивозилося, дороги не було, про світло я взагалі мовчу, бо його не існувало. Не знаю, іноді мені здається, що люди не знають, що ТАК не повинно бути. Тобто вони живуть в цьому й думають, що це так і треба. Бо в мене більше немає пояснень, чому ніхто з села роками нічого не робив з питанням вивезення сміття, з ремонтом доріг, з освітленням вулиць.

- А ти? – смикнулася його губа вгору, оголюючи різці.

- А я звикла, що сміття сортується й вкидається в контейнер. Що дороги ремонтуються. Що в Києві в мене, ну принаймні до війни, було освітлення на дорозі, на вулиці, біля будинку й в будинку. Тож я щиро вважала, що це є норма. І, що так кругом.

- Не кругом? – кинув він на мене погляд.

- Те, що називалося дорогою мало вигляд суцільних ям. Сміття - було особистою проблемою кожного. А я не розуміла, що мені робити з цим пластиком? А та бісова пластикова пляшка буде розкладатися від 400 до 1000 років. Та нас тут вже не буде, а пляшка й досі лежатиме.

- Ну є таке.

- З органікою я придумала, що робити. Зліпила компостну яму й туди складаю бур’яни, пале листя, кору дерев, зіпсовані овочі чи фрукти. А от пластик, то була проблема. Й ця проблема була не тільки в мене, бо місцеві й не тільки, понароблювали купу стихійних звалиш з пластику.

- Логічно, сміття ж треба було кудись дівати, –  покивав своїм думкам Ян. – А що смітника в селі не було?

- Смітник в селі закрила екологія. Бо за смітником треба ще доглядати. Й ці кучі зі сміттям, як ті ракові пухлини розповзлися по всьому. Тобто реально купу зі сміттям можна було знайти в лісі, біля ставка, в урвищах, в селі, просто в самому центрі лежали купи зі сміттям.

- А місцева влада куди дивилася? – нахмурився він.

- А коли я звернулася до місцевої влади з питанням сміття, то мені сказали, що то не їхня проблема. Й, що чисто не там де прибирають, а там де не смітять.

- А дороги є там де не їздять. А здоров’я - там де не хворіють. Оригінальне вірування, –  хмикнув Ян. – І, що було далі?

- А що далі? Я засмутилася. І трішечки розпсіхувалася. Написала звернення в селищну раду. Селищна рада відписалася, що у них немає коштів й техніки, щоб вони могли організувати централізоване вивезення сміття. Після такої відповіді, я вже геть зневірилася й зателефонувати на Міндовкілля. Вони порадили зайти на сайт ЕКОЗАГРОЗА й залишити там повідомлення про місце зі стихійним звалищем. Я так і зробила. Далі приїхала екологія. Я поїхала з ними й показала ті чарівні звалища. Екологія склала припис і оштрафувала старосту. Так ми й дійшли до істини, що ліквідацією несанкціонованих та неконтрольованих звалищ на своїй території покладається на органи місцевого самоврядування. Слідом староста не полінувався зателефонувати мені, щоб диким криком повідомити, що він заплатить штраф, але прибирати нічого не буде…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍