Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

  Наш перегляд якогось дуже фантастичного фільму виглядав приблизно так: спочатку домашні справи, потім купання з Сонькою, вкладання дитини спати… а далі – я благополучно вирубилася.

   Прокинулася від того, що котяча морда топталася по мені, як слон по джунглях, явно намагаючись влаштувати свою пухку тушку якомога зручніше. А сама я, як виявилося, весь цей час використовувала Янове плече замість подушки. Він, однак, не виглядав обуреним й цілком задоволено хрумтів горішками, спостерігаючи за екраном.

- І багато я проспала? – відсунулася я від нього.

- Рівно половину, – посміхнувся він.

- Я ще той кіноман, – позіхнула на весь рот.

Я потягнулася, намагаючись повернути тілу бодай якусь активність після такого імпровізованого відключення. А кіт вирішив, що мої ноги - це найкраще місце для його котячої дрімоти, і я миттєво перетворилася на його особисту грілку.

- Цей кіт мене колись доконає, – пробухтіла я і безцеремонно струсила дрібного загарбника.

- Ти ж його любиш…

- Угу! До безтями. І бажано моєї, – помасажувала собі шию, поглядаючи на екран, де розвивалися якісь незрозумілі події. –  Мабуть, треба раніше кіно включати.

- Щось підозрюю, що за будь-якого вибору фінал буде той самий – кіт, плече й хропіння.

- Я не хропіла! – аж пискнула я від обурення.

- Авжеж, не хропіла, – Ян кивнув занадто швидко, щоб це виглядало щиро. – Ти просто… мелодійно дихала з легким ефектом пилососа.

- Брехня і наклеп! – тицьнула на нього пальцем.

- Гаразд, гаразд, не хропіла, – він підняв руки, здаючись. – Але фільм ти таки проспала.

Я закусила губу, обмірковуючи варіанти. З одного боку, можна було заперечувати до кінця, з іншого – я дійсно нічого не пам’ятала після першої сцени.

- Наступного разу спробуємо подивитися якийсь енергійніший фільм, – пробурмотіла я й кинула на нього погляд намагаючись зрозуміти чи все добре?

Він мав розслаблений вигляд: спина зручно притулилася до спинки дивана, плечі ледь опущені, ніби скинули непотрібну напругу дня. Довгі пальці неквапливо перебирали горішки, а нога була закинута на ногу в невимушеній позі. Очі ледь примружені, погляд спокійний, розсіяний. Легка усмішка грає в кутиках губ, і навіть дихання рівне, повільне. У ньому не було жодного сліду втоми чи напруження, лише повна, майже лінива гармонія. Здається, його нічого не турбувало. Він не поспішав, не думав про завтрашній день, не намагався контролювати ситуацію. Просто був тут і зараз, у затишку, серед тепла й тиші. Певно, цьому стану спонукало й те, що Софійка спала, Рекс спав зручно вмостився в нього біля ніг, а Марсік біля боку на дивані. Одному коту не сиділося.

- Гаразд! – легко погодився він.

- Тоді пішла досипати.

- Добраніч! І це…дякую, – почулося стиха від нього.

- Добраніч! – кивнула я йому.

І, як тільки встала, то й підірвався весь звіринець й побіг за мною…Як би я без вас жила?