Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

- А цей староста, що якийсь неадекватний? – зі здивуванням в голосі запитав Ян.

- Та наче й ні, – знизала я плечима. – Просто лінивий і нахабний одночасно. Думає, що якщо прокричить у слухавку, то проблема сама зникне.

- І що було далі? – нахмурився Ян.

- Інтрига була, бо він або прибере сміття, або заплатить ще більший штраф. Екологія дала йому термін, і якщо нічого не змінювалося, на нього чекала б нова порція «приємних» наслідків.

- Не хотів би я опинитися на місці цього старости, –  Ян уважно подивився на мене й посміхнувся.

- Так не треба було перетворювати село на смітник.

- І по тому, що тепер мало не біля кожного стовпа стоять контейнери, ти їх дотисла?

- Ага! І частина села мене ненавидить, бо вони за старосту і за старий добрий устрій, а ще частина до мене ставиться, як до притрушеної істерички.

- За сміття? – оторопіло витріщився він на мене.

- Чого тільки за сміття, ще за дороги, за освітлення, за невеличкий скандал з місцевими авторитетами. Бо була тут у нас імпровізована нарада де мені спробували сказати, що ага все буде, як в Європі й геї будуть. Я чемно поцікавилася, а чи бачили вони хоч одного гея? Чоловіки розгубилися, але зібралися й почали розповідати, як погано геї впливають на демографію, після чого уже я розізлилася й сказала, що мене більше хвилюють проблеми типу відсутності доріг, сміття довкола, війна, а от геїв в цьому списку в мене немає. І що було б дуже добре, якби їх теж розпочали хвилювати поточні проблеми, а не гіпотетичні.  А і ще трішки за те, що тут взимку в ожеледицю не були посипані дороги, а я влаштувала страшняк. Я тепер знайома з усією місцевою поліцією.

- Ем… – Ян підняв брови й уважно подивився на мене. – А ти, я бачу, серйозно взялася за місцеве самоврядування. Може, тобі в мери податися?

- Ага, а потім ще й у президенти, – пирхнула я. – Щоб мене остаточно записали в реєстр міських божевільних.

- Ну, враховуючи, що ти вже встигла завоювати прихильність поліції, екологів і, мабуть, ще купи чиновників, то шанси є, – задумливо покивав він головою.

- Дуже смішно, – фиркнула я. – Просто, знаєш, хтось мусить це робити. Бо якщо всі мовчатимуть, то ми так і житимемо серед сміття, в ямах на дорогах і без світла.

- Ну, з таким підходом скоро тобі ще й петицію підпишуть на встановлення пам’ятника, – розгублено видихнув Ян.

- Ага, тільки на пам’ятник "Тій, що всіх дістала", – закотила я очі. – Бо, знаєш, мало хто любить людей, які створюють незручності, навіть якщо це для загального блага.

- Ну, якщо тебе тут так ненавидять, чого ти ще не спакувала валізи? – запитав Ян

- Бо я вперта, – на мить задумалася я, а потім посміхнулася. –  І, можливо, я ще не виграла всі свої битви, але точно не збираюся здаватися.