Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Адам привіз Алекс додому під ранок. Вулиці міста вже виблискували ранковим сонцем, і хоча ніч була ще свіжою, атмосфера в машині між ними була не менш теплою. Вони не поспішали розлучатися, сидячи в тиші, лише злегка згорблені, заглиблені у свої думки.

— Ми повинні були зробити це раніше, чи не так? — запитав Адам, повертаючи ключ у запалювачі машини, але не вимикаючи двигуна.

Алекс не відповіла одразу. Вона просто дивилася на нього, мовчи, і відчувала, як серце наповнюється чимось важким і важливим. Це було не просто про них двох; це було про всі ті вибори, які вони мали зробити, і про те, як їхнє кохання могло змінити не тільки їх, але й усе навколо.

— Так, але я не знаю, чи ми готові до того, щоб це змінити, Адам. — нарешті сказала вона, ледве відриваючи погляд від вікна.

Адам схилив голову і тихо посміхнувся, дивлячись на неї. Його погляд був сповнений того, чого вона так довго боялася — надії.

— Я знаю, що це не просто. Але я відчуваю, що не можу більше жити без тебе. І мені не важливо, що скажуть інші, що скаже моя родина, чи що буде з нашими батьками. Я хочу тебе. І ми можемо разом вирішити, що робити далі. — його слова звучали відверто і вперто.

Алекс кивнула, але її погляд був сумний. Вона все ще була обережною, адже знала, що навіть найкраще рішення може призвести до болю та труднощів.

— Я теж хочу тебе, Адам, але це буде не просто. Наші батьки не відпустять нас. Їхня боротьба одна з одною набагато сильніша, ніж все, що між нами. — її голос звучав тихо, але з гіркотою.

Адам стиснув її руку, і цей маленький жест давав їй відчуття того, що він на її боці, попри всі труднощі.

— Я готовий боротися. Для нас обох. І ми разом знайдемо шлях. — він говорив так впевнено, ніби це не було важким рішенням, а просто логічним наступним кроком.

Алекс не була впевнена, чи готова вона до цього, але щось в його словах змусило її повірити, що вони можуть зробити це. І навіть якщо все піде не так, як вони хочуть, хоча б вони будуть разом у цьому.

— Добре. Але обіцяй мені, що ти не здашся. — її голос став тихим, майже зламаним, і вона не могла не боятися того, що їхні спроби можуть закінчитися болем.

Адам посміхнувся, і її серце відразу стало теплішим. Він подивився їй в очі, і вона побачила, що це не просто слова.

— Обіцяю. — і він потягнувся, щоб поцілувати її на прощання.

Поцілунок був коротким, але настільки сильним, що її серце розцвіло від почуттів. Вона могла відчути його надію, його рішучість, і це давало їй відчуття сили.

Вони залишалися в машині ще кілька хвилин, і цей час став для них обома ніби подорожжю, в якій не було місця для сумнівів. Їхнє рішення було прийнято, і хоча вони не знали, що чекає їх попереду, вони були готові боротися за своє щастя.

Коли Алекс вийшла з машини, вона обернулась і ще раз подивилася на Адама, який сидів за кермом, обличчя спокійне, але очі палаючі від рішучості. Це був момент, коли вона зрозуміла: незважаючи на те, що їхній шлях буде важким, їй не хочеться йти ним без нього.

Адам підняв руку у знак прощання, і Алекс відповіла жестом, після чого повільно пішла до дверей свого дому.

Коли вона зайшла в свою кімнату, вона знову відчула важкий подих реальності. Вона знала, що це не буде легко. Але в той же час, вона відчувала, що не може більше зупинятися, не може повертатися назад.

Її серце обрало Адама, і навіть якщо це мало призвести до великих труднощів, вона була готова йти разом з ним.