Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

На наступний день Алекс прокинулась із відчуттям, що її світ змінився. Те, що сталося між нею та Адамом, не було простою розмовою чи ще одним моментом, який швидко зникне з її пам’яті. Вона не знала, як це все буде, але відчувала, що щось серйозне і важливе почалося між ними. І це було неймовірно страшно.

Школа знову ставала звичним місцем, де кожен рух, кожен погляд, здавались важливими. Вона не могла забути, як Адам подивився на неї в кафе. Як вона відчувала, що, попри всі труднощі, щось між ними зростає, і цей процес неможливо повернути назад.

Але тепер їй потрібно було подумати, що це може означати для їхніх родин. Як вона і Адам могли б бути разом, якщо їхні батьки все ще були ворогами в бізнесі? Вони не могли просто ігнорувати ці реальності, і це її бентежило.

Адам намагався бути з нею, як раніше. Він продовжував зустрічатися з нею на перервах, відправляти повідомлення, але кожен раз це відчувалося не так, як було раніше. В його очах тепер був особливий погляд — уважний, ніжний, але й трішки стурбований.

Вони мали зустрітися після школи, щоб поговорити, але Алекс не знала, як вести себе. Вона вирішила дати собі час, щоб усе обдумати. Вона намагалася відкласти свої емоції вбік, навіть якщо це було дуже складно.

Тим часом, Адам, помітивши її напругу, вирішив зробити перший крок. Він вирішив відвести її в місце, яке стало їхнім маленьким прихистком, де ніхто не міг дістатися до них. Місце, де вони могли бути собою, не боючись того, що станеться далі.

— Привіт. — Адам підняв брови, коли побачив Алекс, яка підійшла до його автомобіля.

— Привіт. — її голос був спокійний, але в очах, здається, було щось інше.

Він відчував, що їй важко. І він не міг змусити її відкритися, але знав, що час і терпіння були ключовими.

— Давай поїдемо на той самий дах. Там ми зможемо поговорити, а я обіцяю, що ніхто нас не турбуватиме. — його слова звучали лагідно, і вона не могла відмовити.

Поїхавши на дах будівлі, вони сиділи в тиші, дивлячись на місто, що розгортався перед ними. Вогні вулиць здавалися м’якими, але місто вночі було таким же холодним і жорстоким, як і всі труднощі, що стояли між ними.

Алекс дивилася на нього. Її серце билося швидше, ніж вона очікувала. Вона знала, що цей момент був важливим, але не знала, чим він закінчиться.

— Я знаю, що це не буде легко. — його голос був серйозний.

— Я теж. — відповіла вона, обережно нахиляючись до нього. — Але я не можу продовжувати це заперечувати. Мені потрібен час, щоб зрозуміти, що ти для мене значиш. І ти знаєш, що це не лише через нас, але й через наших батьків, їхній бізнес.

Адам схилив голову, мовби намагаючись знайти слова, які могли б заспокоїти її.

— Я не знаю, що буде з нами, Алекс. Але я хочу спробувати. Я хочу зробити все, щоб ми були разом. Щоб це було не лише про нас, а й про те, що ми обидва хочемо і готові боротися за це. — він дивився на неї, ніби чекаючи, що вона відповість.

Алекс стояла, спостерігаючи за ним. Її серце поступово заспокоювалося, але вона все ще не могла остаточно вирішити, чи готова вона повністю віддатися цьому.

— Ти справді готовий? — запитала вона, трохи сумніваючись.

— Так. Я готовий. — його слова були прямими, без жодного натяку на сумнів.

Алекс довго дивилася йому в очі, і нарешті зрозуміла, що від цього моменту їхні стосунки не будуть простими. Але вона не могла стояти осторонь, не спробувавши. Вона хотіла йому довіряти. Вона хотіла відкритися.

— Я теж готова. Але я хочу, щоб це було по-чесному. Ми маємо все обговорити і вирішити, як бути з цими стосунками в реальності. — її слова були тверді, але в голосі звучала м’якість.

Адам посміхнувся, і це була та усмішка, яку вона запам’ятає назавжди.

— Згоден. Ми зможемо все подолати разом.

І цей момент став новим початком їхнього шляху, нового шансу на те, щоб бути разом, попри все, що стояло між ними.