Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

«Бажаю удачі», — тихо каже Лурдес.

Я відкриваю рота, щоб подякувати, але потім зовнішній край шолома Веллера вловлює щось на стіні ліворуч від нього — темно-червоні бризки, що розходяться віялом.

Кров.

Неможливо сказати, як давно вона тут. І попередження Кейна про вцілілих на борту звучить у моїй голові.

Веллер проходить повз кров, не звертаючи уваги, зосереджуючись на досягненні дверей шлюзу.

«Почекай», — кажу я. «Ми повинні триматися разом просто в…»

Рух праворуч привертає мій погляд, і слова завмирають у мене в горлі, коли я незграбно повертаю голову, щоб подивитися.

Моя мати, моя давно померла мати, пливе просто наді мною у своєму білому лабораторному халаті, пасма її довгого темного волосся стирчать навколо її голови хмарою, а рот широко розкритий у крику.

7

Моє горло судомить, але звук не виходить. Інстинкт переважає роки тренувань і досвіду, мої руки й ноги марно махають у невагомості, коли я намагаюся бігти.

Але це не приносить користі — моє тіло продовжує рухатися траєкторією, заданою моїм початковим відштовхуванням. Я не можу втекти. Я риба в сухому відрі, птах без крил.

«Ковалик, що не так?» — питає у моєму вусі Кейн. «Клер! Говори зі мною! Ти щось бачиш?» Потім, імовірно, до Лурдес: «Збільшіть масштаб. Я хочу побачити, що вона бачить».

Що перед нею.

Слова Кейна змушують мене зрозуміти, що я заплющила очі. Я не бачу нічого, крім чорноти власних повік. Небезпечно в невідомому середовищі.

Але відкрити очі й знову побачити її було б ще гірше.

«Це несправжнє, це не може бути справжнім», — шепочу я, намагаючись переконати себе, подивитися.

«ТЛ, ми не чуємо», — каже Нісус. «Повтори».

«Ваші життєві показники підскочили», — додає Кейн. «Уповільніть дихання».

Я б засміялася, якби не була так близько до крику.

«Я повернуся і підхоплю її», — неохоче каже Веллер.

«Просто залишайтеся там, поки ми не дізнаємося, з чим маємо справу», — наказує Кейн.

«Клер?» — запитує Лурдес, її голос напружений від напруги й трохи надто гучний.

Мені потрібно зібратися. Зараз.

Але це легкий постук по моїй руці через мій костюм, який нарешті відкидає мої повіки. Мої очі сильно сльозяться, затуманюється зір. Я моргаю, очікуючи побачити кістляві пальці, які щипають мене. Натомість я виявляю ящик для зберігання, один із тих, що вільно плавають, розбитий гострий край якого треться об моє плече.

Не досить міцний, щоб створити розрив, але все ж це ризик. Я обережно відштовхую його від себе, а потім повертаюся, щоб подивитись праворуч, у грудях боляче перехоплює подих.

Клапан з напівпрозорого пластику світиться у світлі мого шолома, а над ним потертий і пошматований ремінь безпеки звисає своїми вільними чорними нитками на пластику.

Мій подих виривається в пориві та трохи істеричному сміху. «Прокляттяове лайно».

“Що це?” — вимагає Кейн. «Там щось є?»

Я хитаю головою, хоча він насправді не зможе побачити рух. “Ні-ні. Я просто побачила рух, пластикове кріплення, і злякалася». Додайте до цього низький страх потрапити в пастку на «Аврорі», попередження Кейна про можливих пасажирів-канібалів і кров на стіні за головою Веллера, і дивно, що я ще не уявила привидів цього корабля.

«Чекай, ти серйозно?» скаржиться Веллер.

«Замовкни», — кажемо ми з Кейном одночасно.

Хоча… чому тут моя мама? І навіщо мені уявляти, що вона кричить? Вона завжди була дуже спокійна, стримана, навіть в кінці.

А що було після закінчення? Маленький голосок шепоче в моїй голові, і я стискаю зуби, поки вони не скриплять, щоб змусити цей голос замовкнути.

Це була моя уява. Просто стрес і продукт активної роботи мозку в ситуації життя чи смерті. Таким був офіційний діагноз терапевта Верукс, і так мало бути. Кінець історії.

«Наступного разу, коли вас чекатиме переляк через плаваюче сміття, як щодо невеликого хедз-апу?» каже мені Веллер. Але, тримаючи одну руку на дверцятах шлюзу, він простягає руку й хапає мою, щоб потягнути мене за собою, коли я підходжу досить близько. А потім він штовхає мене в шлюз попереду.

Працюючи разом, упираючись ногами в стіну, нам вдається зачинити за собою двері. Ручне перемикання для вирівнювання тиску без будь-якої сили передбачає ручний важіль, зрештою перемикач стає на місце, і зовнішні двері, що ведуть у коридор, безшумно відчиняються.

«Ми зайшли», — кажу я.

На секунду я відчуваю бажання потерти очі, щоб переконатися, що я справді прокинулася. Я провела стільки годин, мріючи бути на цьому кораблі, бути частиною екіпажу, перш ніж він зник. А після? Скільки сотень, якщо не тисяч, людей присвятили місяці й роки свого життя пошукам, які дозволили б їм бути тими, хто стоїть тут? На порозі найвідомішого зниклого корабля в історії, щоб дізнатися, що сталося.

Але натомість це ми.

Я трохи тремчу від благоговіння і, можливо, передбачуваного страху.

Внутрішній коридор перед нами — темний і вузький простір, переповнений клубок меблів, рушників для басейну, візків для сервірування та ременів безпеки. Це смуга перешкод з кошмарів якогось клаустрофоба.

«Ви в коридорі з кімнатами для прислуги і екіпажу», — каже Нісус. «Тут внизу буде тісніше, але як тільки ви почнете підніматися вгору, стане краще».

«Нічого собі навалили лайна», — бурчить Веллер, намагаючись протиснутися повз купу стільців, закріплених між підлогою та стелею та блокуючи більшу частину залу.

«Схоже, вони забарикадувалися», — кажу я, використовуючи дверну раму, щоб пролетіти вздовж стіни попереду Веллера. Самі дерев’яні двері, які в більшості випадків досі закриті, пом’яті, у них відсутні шматки, наче хтось примінив до них важкий предмет.

«Прокляття. Це звучить радісно», — каже Веллер.

«Я так не думаю», — раптом каже Нісус.

“Що ви маєте на увазі?” запитую я.

«Якщо вони забарикадувалися, чому меблі з цього боку?» — запитує Нісус.

«Щоб заблокувати коридор», — дивується Веллер.

«Хіба не було б легше просто заблокувати двері до вашої кімнати зсередини?» каже Нісус. «І подивися на ці двері, повз які ти зараз проходиш, ТЛ».

Я роблю паузу. Зовні двері, як і інші, діряві, але чорний шнур тягнеться від дверної ручки до хаотичного стосу меблів, перемішаних перед нею. З’являються проблиски шнура, обмотаного навколо підлокотника стільця, ніжки столу, перш ніж він зникає в безладі. Ніби хтось у коридорі намагався не дати відчинити двері тим, хто був всередині кімнати.

У мені спалахує спалах паніки. Що тут сталося?

«Продовжуємо рухатися», — твердо кажу я. Мені не подобається відчуття цього місця. Від відчуття того, що за мною мовчки спостерігають — і оцінюють — із кутків і тіней, у мене мурашки по шкірі навіть під костюмом.

«Мені тут подобається», — каже Веллер, зупиняючись разом зі мною біля дверної рами з іншого боку коридору. «Це місце до біса моторошне».

Нісус правий; наступний рівень чистіший. Коридор трохи більший і не такий складний для навігації. Це найнижчий рівень