Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Так, точно. Вже забув, що навчив тебе цього. — підсміюючись, потиснув руку і знову відчув цей гострий біль від сильної хватки дівчини. — Знаєш, якби я був злішим, я б завербував тебе до свого загону. Такі руки і така голова, як у тебе, не завадять. — Висмикнувши свою руку на прощання сказав він.

— Дякую за теплі слова. Я багато чого навчилася за цей час. — нарешті рись уже сама почала рух, вона пішла мостом, несучи на собі господиню і невдоволено нявкала.

Весь шлях до центрального порту вона посміхалася, з теплотою згадуючи як блукала цими вулицями у пошуках інформації про Венрума. Ще не висохлі калюжі нагадували вчорашню зливу, під яку дівчина гналася за вершником і від якої ховалась у земляному укритті. А ці безкраї зелені пагорби, на яких ще не пішли в зимовий сон квіти і теплий вітер, що обвиває все тіло. Запах не морозу, але життя. Тільки саме місто здавалося їй не красивим, не живим. Кам'яна скульптура, по якій повзають наче мурахи люди зайняті своїми справами, не приймаючи у своє життя нещасливців або тих, хто сильно виділяється. Але все-таки, тут краще, ніж у майже закритому від світу селі, де вже все відомо і вивчено кілька десятків разів.

— От би дітлахам показати південний світ. Так, Рішо? Їм би також сподобалося. Віддані самі собі, без нагляду батьків, старших мешканців села... Свобода. Свобода як політ вітру? Про таке мріяв Венрум? Свобода. Що це для мене? Робити те, що я хочу? Забути про обов'язки і виконувати свої забаганки? Але ж я не можу покинути село. Я...

Зациклена на кругообігу своїх думок Вічі тримала протилежний шлях від Венрума.